Вчора, два роки тому, о сьомій ранку, мої дводобові перейми елегантно перетворились на потуги, вразивши весь світ неймовірною блакитною бульбашкою, і моє життя розпочалося знову.
Чого він такий злий, – часто питають у мене на вулиці. Він не злий, – кажу я, – він просто з’явився на світ зовсім недавно і все ще намагається сконцентруватись. Як би там не було, ті насуплені брівки і щічки такі милі, що я часто пояснюю малюку, що рано чи пізно його з’їм. Малюк розуміюче підтверджує: ням-ням.
Власне кажучи, я щаслива, що ми майже не розлучалися з часу його народження, – гадаю, саме це забезпечило нам 99% порозуміння. Звісно, без зривів не обійшлось, але причиною їх була радше моя незадоволена потреба мінімального особистого простору, аніж непорозуміння. На жаль, мені рідко вдається побути самій, і все ж, у цьому повно переваг для наших із малюком стосунків; страшно подумати, як воно, коли малюк іде собі, скажімо, в садок, і приносить звідки якісь нові слова і звички, і Я НІЧОГО НЕ РОЗУМІЮ ?? Як ви з цим справляєтесь?)
Я не хтозна-яка богиня виховання, але задоволена тим, як ми провели ці два роки, і ось складові нашого життя, що однозначно стали інструментами порозуміння, а то й його основами:
? грудне вигодовування
(одна з найкращих речей, що трапилися зі мною в житті, і все ще трапляється гг; геніальний хід природи, що вдовільняє майже всі потреби малюка одним махом)
? спільний сон
(якщо перше, що бачиш вранці – оце мале чудо, отже, день уже нівроку)
? висаджування
(шалено цікавий шлях додаткового порозуміння; ми користувалися підгузками лише надвір і з 1,8 дитина ходить на горщика сама і виносить його за собою, природно і без надриву; бувають дні чи моменти, коли дитина цього не робить, але я чітко бачу, що це природні процеси експериментування, протестів чи формування самостійности)
? слінгоносіння
(активно носила до 1,6, зараз рідко, бо малюк надає перевагу власним ногам та колесам)
? спільна купіль
(і малюку добре, і мені рідкісна можливість розслабитись)
та походи в туалет ?
(зараз малюк все більше починає довіряти, розуміти, що мама не зникне, і потихеньку відпускає, а головне – не робить собі проблєми з природних речей)
? спільна їжа і політика харчового ненападу
(ідеальне самопригодовування в нас не вийшло: буває, що мені не хочеться відмивати малюка і все навколо, або ж він хоче їсти на мені і з моєї тарілки, а мені то трохи важко дається, коли там, приміром, борщ; але я ніколи не змушувала малюка їсти, хоч і бувало, що впадала у відчай, як і більшість мам, коли він не хотів взагалі нічого; я справді вірю і регулярно переконуюсь, що наші тіла знають про свої потреби з народження, і їм варто довіряти)
? спільна діяльність і вар’яцтво
(в своїй дитині я нарешті знайшла партнера для божевілля. хто ще стрибав би зі мною по всій хаті і верещав, як недорізаний? моя проблема з людьми зазвичай одна й та ж: вони недостатньо для мене живі. але ж чи не від того це, бува, що їх убивають ще в ранньому дитинстві? моя дитина жива, і я маю серйозний намір це зберегти. я чула, що немає більшої цінности за життя, от тільки тепер хочу зробити поправку, що то не про тілесну оболонку, а внутрішню іскру, а ще краще – цілісність і баланс, так, це дійсно цінності.)
? прислухання до потреб/зацікавлень
(я часто спостерігаю як мами чи няні на майданчиках виривають дитину з якогось її процесу і силоміць запихають ув инший процес. збоку це виглядає невинно: посадила на гойдалку чи гірку. а дитина собі розглядала жучка. або з власного досвіду: нам треба їхати, намагаємося впихнути дитя в автокрісло, дитя репетує, ми впихаємо, бо треба, дитя репетує, ми впихаємо, в результаті кажемо собі: стоп, діти не репетують просто так, і виявляємо, що малюку щось муляло, приміром, хотів у туалет (ви колись пробували какати, сидячи в автокріслі? ?). часом бракує часу ‘панькатися’, так, але часто це питання зайвої хвилини на з’ясування потреб малюка, і від цього в результаті виграють усі)
? режим дня і невелика кількість правил
(цей пункт є останнім невипадково, бо з необхідністю режиму я змирилася в останню чергу в силу свого свободолюбства ? дітям легше (зрозуміліше), якщо впродовж дня є якісь звичні орієнтири: певний час сну, прийому їжі, відома приблизна послідовність дій, це надає відчуття безпеки; мені потрібен був час, аби зрозуміти це і тимчасово забрати в малюка кілька свобод)
Обмежена кількість іграшок та їх ротація, відсутність мультиків (та потреби в них), жодного насильства (крім критичних ситуацій), і так, моїй дитині два, і він не знає жодного вірша і не вміє лічити й до десяти, в тому числі не завчав, що йому тепер два, аби хвалитись такими ‘знаннями’ перед знайомими. Я не вмію гратися в розвиваючі ігри, пояснювати щось, коли дитина мала то в носі, і все таке, і деколи заздрю, коли инші проявляють таланти розважання малюка, до яких мені як до неба рачки. Але бачу, що дитина, тим не менше, чудово розвивається, не потребуючи жодного надриву з батьківського боку. Лише любови й уваги. Щоразу коли маленький чортик шепоче, що мама з мене так собі, я пропоную йому придивитися краще до цієї дитини, якою не займалися, а просто з нею були, – це жвавий, кмітливий і спотережливий хлопчик, якому нічого не бракує. Втім, не те, щоб мені таке важливе те чортяче визнання ?.
Вітаю себе з двома роками материнства, росту, випробувань, великих відкриттів і маленьких перемог. Малюк почав говорити (його словничок нині складає понад 50 слів, і так, я все записую), а отже, попереду все найцікавіше ?
