У світі значно більше любови й зв’язку, ніж я дозволяв собі роздивитися.
Вівек Мурті – Самотність
Пів життя проминуло в депресії, і так би там і залишилося, якби я не натрапила на книжку Вівека Мурті й не дізналася, що ім’я тій депресії самотність. Власне, Вівек каже, що симптоми цих двох такі схожі, що й психотерапевти часто їх плутають, але оглядаючись назад і спираючись на його текст, я схиляюся до цієї думки: коли ти хронічно не маєш з ким поділитися своїми ідеями так, щоб це було почуто, бути самотнім у натовпі — класика. І якщо я сиджу тут сьогодні перед вами, то це тому, що знайшла якийсь інструмент порятунку — читати (черпати ідеї) та писати (ділитися ними).
Три типи стосунків, яких ми потребуємо
Така ідейна самотність за означенням Вівека Мурті — племінна, усього ж він виділяє їх три. Три види стосунків, без одного з яких людина може почуватися самотньо. Уявімо ж що відчуває людина, не маючи жодного з них.
Довірливий інтимний стосунок
Кожен потребує стосунку, в якому зможе цілком відкритися, бути собою, бути прийнятим. Найлегший, найдосупніший, найповерхневіший з таких стосунків — секс, — саме тому видається, що всі так за ним скаженіють.
Цікава річ, з моїх багаторічних спостережень палкої любительки сайтів знайомств, — більшість людей переконані, що шукають партнера, для сексу чи стосунків, шукаючи в одній людині задоволення того стосункового голоду. Звідти ж — розлучення й зради. Бо ні, одна не здатна.
Соціалізація
Кожен потребує стосунку, в якому можна розділити з кимось спільні інтереси, смаки, погляди.
Поговорити, спільно провести час, поділитись емоціями.
Плем’я
Кожен потребує стосунку, в якому чується приналежним і в якому поділяються цінності та цілі.
Бути вдома означає бути визнаним. Бути любленим за те, ким ти є. Це мати відчуття спільної основи, спільних інтересів, прагнень і цінностей з иншими, тими, кому ти по-справжньому небайдужий.
Вівек Мурті – Самотність
Уявімо на мить людину, яка позбавлена всіх цих стосунків. Якій, скажімо, не пощастило з середовищем, або яка не відає, що середовище можна міняти, або яка не має навиків побудови стосунків. Сплутати таке з депресією легко. По-справжньому самотня людина — це пряма дорога в вікно. Тому це ніяк не менш серйозно, ніж депресія. Тому не недооцінюймо зв’язки.
Відповідно до статистики, факторами, які зменшують кількість суїцидів, є шлюб, родина та релігія: кількість самогубств менша серед одружених, аніж серед самотніх, серед пар, які мають дітей, аніж серед бездітних, серед людей із маленьких спільнот, аніж серед мешканців мегаполісів тощо.
Ірина Рева – По той бік себе
І тут життя підкинуло мені щось цілком четверте: дитину. Цей стосунок не є жодним із вище перелічених пунктів, однак для мене він спрацював як рятівне коло. Падати далі було нікуди. Разом зі сплеском гормонів я отримала дуже довірливий інтимний стосунок, дуже тілесний і емоційний, можливість ділитися власними смаками і поглядами, а також творити власне плем’я, закладаючи власні цінності, отримуючи постійний фідбек у вигляді зростання малюка (що є окремим джерелом допаміну за Міхаєм Чиксентмігаї).
Окрім того, я отримала живу книжку-тлумачення людини та дороговказ, не кажучи вже про шанс зробити щось правильно і дати опору цілому окремому всесвіту. Усе це в одній маленькій грудочці. Такий стосунок не замінить тих трьох, але він теж валідний — я про це. Дитина дала мені ґрунт. Хоч і забрала багато свобод. Втім, чи не відслужили мені ті свободи своє бува? Не знаю кращої людини за свою дитину, а отже, це як мінімум мій перфектний шанс навчитися будувати стосунки. Тут можна проявляти свою вразливість, — власне те, з чого стосунки починаються.
Травмоване суспільство
Роками я думала, що зі мною щось не так. Мені було забагато зачинених дверей, замало відвертости, замало щирости й усмішки, і відчуття цілковитої безвиході. Аж поки я не зрозуміла, що то не я, а травмоване суспільство.
Люди часто реагували на мене впадаючи в крайнощі — або відверто не сприймали, або намагалися в мене провалитись чи звести на п’єдестал. Подорожуючи, я часто “робила друзів” чи стосунки, базуючись на спільності цього генетичного тоталітарного досвіду, знаходила “друзів по нещастю”. Минулого року в Іспанії я вперше відчула на собі адекватну реакцію — мою присутність відзначали, я була тут, мене не знали, але бачили й були відкритими до пізнання. Як у Забужко — не рушачи кіл. В деталях: завідомо гальмуючи для мене на пішохідному переході, даючи мені час, а не витісняючи його собою, пропонуючи допомогу й рівно сприймаючи “так” або “ні”. Вітаючись, дякуючи, всміхаючись, — бо це приємно. Мистецтво гармонійного співіснування.
Українці настільки суворі, що книжку, яка в оригіналі називається “Разом” переклали як “Самотність” (за дужки виведено “сила людських стосунків” як щось вочевидь українцю недоступне). На це є причини, і їх варто розпізнавати. Про це – гарно у безпрецедентній книзі Ірини Реви – По той бік себе. Дослідниця говорить про наслідки травм, які пережило наше суспільство в минулому столітті, і як вони проявляються в наступних поколіннях. Нас штучно ізольовували одні від одних – соціально, культурно, просторово. Нами маніпулювали, нас виснажували, вбивали, деморалізовували, знецінювали і морили голодом, наші фізичні й емоційні інструменти забирали. Якщо в дореволюційні часи сільські хати не замикалися, громади легко самоорганізовувались, міцно стояли на ногах і виганяли стрес, спільно проживаючи емоції в святах та ритуалах, то внаслідок пережитих травм ми ізолювалися одні від одних, перестали довіряти, переживати емоції спільно, закрились, закрились, закрились.
Кілька цитат із книги Ірини Реви
- «Мабуть, ми дійсно поганий народ», – із прикрістю констатував через 8 років після Голодомору кінорежисер Олександр Довженко, спостерігаючи, як легко українці відмовляються від мови, від національних традицій, від своєї ідентичності. Проте справжня причина була геть в іншому. У 1930-х в українців (не лише селян) була підірвана віра в себе, у свою культуру, у біологічну цінність свого етносу, який морили голодом, а померлих представників висипали в могильники, наче буряки. Частина українського населення, переживши голод та терор, страждала на «посттравматичний стресовий розлад» (стан, коли процес подолання психологічної травми набуває затяжної або хронічної форми), який характеризується дисбалансом усієї структури особистості, тривожністю, сумнівами в собі, пригніченим настроєм, відчуттям безсилля, погіршенням здоров’я. Тим більше, що життя колгоспників увесь цей час залишалося напівголодним.
- Тривале замовчування трагедії, самотнє переживання психотравмуючих подій, загальмувало процес одужання суспільства після геноциду. Для того, щоби механізми проживання включилися, про травму мають говорити, вважає психолог Л.Найдьонова. Але в нас два покоління виросли у німій ситуації, непромовленій, невисловленій. Тому у нас дуже складна і змішана реальність.
- У 2001 році Всесвітня організація охорони здоров’я ввела в лексику психіатрів термін «синдром жертви тортур», який застосовують до жертв як фізичних, так і психічних знущань. Для людей із «синдромом жертви тортур» властиві недовіра, настороженість, соціальна відстороненість, низька самооцінка, загострення пов’язаного зі стресом захворювання, уникання співробітників медичних та соціальних служб, втрата відчуття належності до людського роду та ознаки пошкодження мозку. А також – відчуття глибокої втоми, депресія, нездатність прогнозувати своє майбутнє, порушення концентрації уваги та пам’яті тощо.
- «Суттєвою складовою нашого теперішнього менталітету: конформізм у судженнях та в поведінці, екстернальність (схильність бачити причини своїх успіхів та невдач лише в зовнішніх обставинах, зовнішній “локус контролю”. – І. Р.), придушення волі, домінування в свідомості та поведінці масових тенденцій над індивідуальними (“ значення думки інших”, “бути як всі”, “а що про мене скажуть люди?”)», – такими є наслідки Голодомору для українського села та й взагалі нашого суспільства, вважає психолог Я. Кальба
- Найважливіші наслідки низької суб’єктності населення – патерналізм (сприйняття держави як батька, який мусить забезпечити всі потреби беззахисних дітей-громадян), схильність громадян посттоталітарних країн ставати жертвами тоталітарних релігійних культів, потрапляти в психологічну залежність від деспотичних керівників, «підсідати» на хімічні речовини, які дозволяють «заховатися» від реальності (та необхідності самостійно діяти) у світі мрій.
- Загалом поведінка українців, які не дбають про себе, нагадує типову поведінку жертви. І неважливо, від чого постраждала людина – від Голодомору, від насилля в родині чи вона потрапила в ДТП, бо всі жертви мають багато спільного: знижена самооцінка, самозвинувачення, пригнічений настрій, очікування нових неприємностей, пасивність тощо. Часто своєю поведінкою людина, яка пережила трагедію, ніби карає себе за те, що сталося: починає «запускати» себе (не стежить за зовнішністю та здоров’ям), розриває стосунки з друзями та близькими, виявляє схильність до саморуйнування, вживаючи алкоголь та наркотики, не лікує хвороби.
Як перестати бути самотнім
Парадоксально, але перше для цього в нас уже є — війна. Цей досвід об’єднує нас, бо так чи инакше ми переживаємо його спільно. Якщо в минулому столітті у нас відібрали навик і способи спільного переживання, то в цьому столітті залишилось тільки здобути їх назад. Бути разом, говорити про свої емоції, приймати одні одних. Співати, танцювати, збирати уламки, малювати писанки, робити щось разом і одні для одних, йти вперед. Мене якось вразило у книзі Розенберґа словосполучення “святкувати втрати”…
Як той казав, ми виграємо цю війну, тому що програли її в 1918.
Список книг до прочитання
- Вівек Мурті – Самотність
- Ірина Рева – По той бік себе (Завантажити файл)
- Маршал Розенберґ – Ненасильницька комунікація
