Фраза «це і є життя» закарбована на моєму тілі, щоб нагадувати: важливо не те, що з нами стається, а те, що ми з цим робимо. Як ми вибираємо жити, як реагуємо на середовище, що кажемо, що робимо і кому належить історія, хто творить наратив. Історія, яка сталася зі мною нещодавно, вкотре мені про це нагадала.
Зміст
Крадіжки велосипедів
У моєї дитини вкрали велосипед, залишивши на паркінгу лише колесо із замком. Спершу я подумала, що крадієві йшлося про гроші. «Я розумію, як важко знайти у Швеції роботу, — написала я в місцевій групі. — У мене теж її нема. Вибач, що причепила колесо і ти не зміг забрати велосипед повністю».
Але потім місцеві знайшли велосипед у річці неподалік, разом із залишками инших велосипедів і скутерів. Отже, йшлося не про гроші. Моє перше трактування цієї історії виявилося неправильним.
Я написала ще один пост. Про те, що, шукаючи велосипед свого сина в річці, думала, скільки ж енергії все це потребує: вибрати велосипед, відкрутити колесо, забрати його, віднести до річки, кинути у воду. Як дивно дивитися на результат чиєїсь енергозатратної діяльности й думати, що вся ця енергія була витрачена просто на те, щоб щось зруйнувати, тоді як тобі відчайдушно бракує цієї енергії на творчі речі. Дайте мені цю енергію і я переверну світ!
Мені прийшли на гадку слова московського президента про війну: вона їм потрібна, бо що ж вони робитимуть без неї, чим займуться тоді? Справді, що ще можна робити з надлишком людської енергії, окрім як руйнувати міста, країни, велосипеди та инші речі, які хтось необачно створив і залишив цілими.
Історія з викраданням і викиданням велосипедів заради розваги у Швеції, як виявилося, доволі поширена. Власне, не лише у Швеції. Але є люди, які розшукують ці втоплені велосипеди й витягають їх із води. Для когось це сімейна діяльність, когось це об’єднує з иншими людьми, когось надихає на творчість. Мене теж надихнуло.
Через мій пост знайшлися люди, які відшукали наш велосипед, знайшлася людина, яка запропонувала допомогти його полагодити, людина, яка написала про цю історію вірш, люди, які запросили мене на каву, люди, які просто написали теплі слова підтримки. Тобто чийсь безглуздий акт руйнування створив для мене кілька нових зв’язків із цим місцем. І тут залишається ще купа простору для діяльности, наприклад, встановити камери і надійніші паркінги, спитати в громади, куди вона хотіла б вкладати енергію, чого їй бракує. Створити це.
Злочинець, якого ми вигадуємо
Але більшість людей відреагували на цю історію розлюченим смайлом. Дехто писав, що це все кляті підлітки, яким нема до чого вчепитися. І я подумала: хм, я знаю чимало людей, які в такій ситуації написали б: «Це точно кляті [вставити національність/релігію/расу]».
І я подумала, як швидко ми заповнюємо порожнє місце в історії людиною, яка вже існує в нашій голові. Ми не знаємо, хто вкрав велосипед, не знаємо віку цієї людини, її походження, стати, мотивів і навіть того, чи була це одна людина. З вихідних даних у нас є лише велосипед у річці. Але це, вочевидь, недостатньо переконливий сюжет. Йому потрібен злочинець, а злочинцеві — біографія. І бажано така, яка підтвердить те, що ми думали про світ до того.
Тому я пожартувала, що це могли бути інопланетяни і ми маємо бути відкритими до мешканців инших планет.
Але за жартом є й думка серйозна. Коли ми не знаємо, хто щось зробив, але називаємо певну групу, ми створюємо чи підсилюємо вже існуючу історію про людей, які, можливо, не мають до цієї події жодного стосунку. Це можуть бути підлітки, іммігранти, мусульмани, бідні, багаті, місцеві — залежно від того, яку готову відповідь людина носила з собою ще до того, як побачила велосипед у річці. Але ж можна просто ненавидіти всіх!
Найсмішніше, що на початку я зробила рівно те саме. Я теж не знала крадія, тож просто вигадала його собі — людину, якій потрібні гроші, яка не може знайти роботу, яку я навіть здатна зрозуміти. Моя версія була доброзичливішою, але від цього не ставала правдивішою. Але річка внесла свої редакторські правки.
Авторські права на значення
Отож, ми бачимо, скільки різних історій може вирости навколо однієї події і які наративи можуть перемогти.
Хтось контролював те, що відбувалося, лише кільканадцять хвилин: відкрутив велосипед, відніс його до річки й кинув у воду. І в цей момент саме ця людина визначала сюжет. Але далі вона повністю втратила над ним контроль.
Я написала пост, незнайомі люди почали його шукати, знайшли, хтось запропонував ремонт, хтось навіть написав про це вірш, хтось запросив мене на каву, щоб розповісти, як добре було колись у Швеції. У мене навіть виникла ідея соціального підприємства завдяки цій історії. Тобто людина, яка кинула велосипед у річку, створила подію, але не отримала авторських прав на її значення.
Звісно, не з кожного поганого обов’язково народжується щось хороше, деякі речі просто погані, а деякі історії не мають красивого другого акту. Але між тим, що з нами сталося, і тим, що станеться далі, все одно залишається певний простір, у якому ми можемо щось зробити.
Багато прекрасних речей, створених людьми, народилися саме в цьому просторі. Бо перешкода створює опір, і людина починає з ним щось робити. Світ каже: «Ось що сталося», а ми відповідаємо: «Добре, але це ще не кінець історії».
Тож ми не завжди вибираємо, що з нами стається, але можемо вибирати, що робити з тим, що сталося.
