Коли моєму синові був рочок чи два, він уперше потрапив на село. І розплакався від крику півня. У три роки він уперше потрапив до коров’ячого стійла. І його ледь не знудило від місцевого запаху.
Мій син народився в Дубаї, де бачив хіба рожевих фламінґо (природних) та кроликів біля палацу шейха (розведених для «краси»). Під час пандемії коронавірусу ми ледве втекли звідти до України і прожили там десь два роки доволі квартирним життям, хоч і любили часом піти до львівського екоцентру на Кубанській чи притулку для тварин на Знесінні. Тоді випадково пожили п’ять місяців в Іспанії, звідки наче й повернулися в Україну, але лиш для того, щоб невдовзі опинитися у Швеції.
Зміст
Природа в нашому житті
У Швеції межа між селом і містом, урбанізацією й природою радше стерта. Людина старається мінімально втручатися в природу, і поруч із вами цілком буденно може пробігти заєць, їжак чи олень. Але я не певна, що від цього в нашому з дитиною житті раптом стало багато природи. Ми живемо серед лісів та озер, але водночас окремо.
Ми не вирощуємо їжу, не залежимо від урожаю, не знаємо, звідки конкретно взялося м’ясо в холодильнику і добуваємо його з пластикової тари. Окреме питання — як м’ясо може лишатися «свіжим» упродовж десяти днів, як то стверджує етикетка.
Дивлячись на дітей, які виростають просто всередині всього цього — серед свиней, курей, собак, дерев, багнюки, турбот про сад, — я відчуваю втрату — як власної цілісности, так і нас у цій циклічності. У житті моєї дитини спершу було не яйце і не курка, а супермаркет. У моєму було не набагато краще.
Питання їдіння тварин турбує мене давно. Я та людина, яку розриває між гурманством та етикою. У моєму житті були три роки без м’яса, просто тому, що мене від нього вернуло. Але зрештою я повернулася до м’яса.
Тема нікуди не поділася. Вона викликає в мене постійний когнітивний дисонанс і регулярно вилазить у наших із дитиною розмовах. У мене у вісім років стояло питання радше що поїсти, а не звідки це взялося, тому я не певна, плакати чи радіти з наших проблем. Тварин ми любимо. І тварин ми їмо. Син знає, що курка в холодильнику і курка, яка бігає подвір’ям, — це одна й та сама істота. Але у нас немає подвір’я.
Найбільша маленька ферма
Нещодавно я взяла в університеті курс про сталий розвиток, де в дискусіях топлю за гармонійне співжиття з природою. Мені хотілося якось зв’язати те, про що читаю й думаю сама, з нашим із сином життям. І ми подивилися Найбільшу маленьку ферму (The Biggest Little Farm).
Це документальний фільм про Джона і Моллі Честер, які переїжджають із Лос-Анджелеса на занедбану ферму й намагаються побудувати там господарство, засноване не на монокультурі та постійній боротьбі з природою, а на біорізноманітті й ідеї гармонійного співжиття. Вони садять сотні видів рослин, заводять тварин, відновлюють виснажений ґрунт і намагаються створити систему, в якій усе це якось працюватиме разом. Спойлер: їм вдалося.
Звісно, природа не дуже цікавиться їхнім планом. Койоти вбивають курей, птахи їдять фрукти, равлики атакують дерева. Стаються посухи, зливи, хвороби, смерті. Кожне знайдене рішення раптом виявляється початком нової проблеми, а щойно здається, що люди нарешті навчилися керувати цією системою, система каже «дзуськи». Ми з дитиною зридалися в какашку. Але й сміялися теж. Життя.
Природа не мусить бути доброю
Фільм постійно ламає зручний поділ на добру природу і погану людину, як і ідеал про «гармонійне співіснування». Койоти не погані, коли вбивають курей. Птахи не погані, коли з’їдають урожай. Равлики теж нічого не мають особисто проти фермерів. Усі просто живуть, їдять одне одного, розмножуються і вмирають. Природа така. А люди весь час намагаються щось зрозуміти.
Спершу майже кожна проблема виглядає як щось, що треба усунути. Потім виявляється, що проблема може бути частиною рішення. Равлики, які знищують дерева, стають їжею для качок. Койоти регулюють чисельність ховрахів, які нищать коріння плодових дерев. Рослини тримають ґрунт і воду. Пес, рідний любий друг сім’ї, покликаний захищати ферму, вбиває курей. Що складнішою стає система, то важче просто витягнути з неї одну незручну деталь і сподіватися, що все стане краще чи хоч би залишиться як було.
Для природи нема нічого гіршого за людину
Після перегляду я сказала синові:
— Бачиш, нема нічого гіршого для природи за людину.
А син відповів:
— Але може, природа і нас придумала для чогось?
Дійсно. Якщо людина — частина природи, то де тоді проходить межа між «природним» і «людським»?
А тоді ми подумали про війну. Якщо людина — така сама частина природи, як койот, курка, равлик і качка, то чи не виходить, що насильство, вбивство і війни теж природні?
Спершу ми взагалі виходили з того, що людина — єдина тварина, яка вбиває собі подібних. Але це неправда. Тварини вбивають представників власного виду. Шимпанзе навіть здійснюють групові напади на сусідні групи. Внутрішньовидове вбивство трапляється в різних видів, я перевірила. Людина не винайшла агресію.
Але людина здатна масштабувати це до зовсім иншого рівня. Ми здатні організувати тисячі й мільйони людей, більшість із яких особисто не знають тих, проти кого воюють. Створити держави, армії, кордони, прапори, зброю, історії про «нас» і «них». Воювати за території, ресурси, владу, ідеї. Тобто з біологічної здатности до агресії ми можемо збудувати цілу систему. Але можемо також і побачити систему, яку збудували, та спробувати її перебудувати.
«Прекрасна складність нашої землі сповнена безмежних можливостей», — каже Джон вкінці фільму. Їхня початкова мрія про гармонію з природою зрештою перетворюється на значно менш красиву, зате чеснішу річ — «комфортний рівень дисгармонії».
І складність — це те, що ми маємо навчитися не ігнорувати, не намагатися все спростити, бо так зручніше. Тому що саме складність створює можливості. Що більше в системі різних зв’язків, то більше в неї способів вирішити проблему.
Природне — не означає добре
Природа ніколи не обіцяла якусь правильність. У природі є кооперація, турбота про потомство, симбіоз і взаємодопомога. І там само є паразити, канібалізм, убивство дитинчат, конкуренція й повільне поїдання когось живцем. Природа не є етичною системою.
Ми можемо бути койотом, який убиває курку. Можемо бути фермером, який убиває койота, бо той убив курку. А можемо зупинитися й подумати, чи є спосіб залишити і койота, і курку, і ферму. Можливо є, можливо ні.
Може, природа і нас придумала для чогось?
Звісно, природа нікого буквально не «придумувала». Еволюція не сиділа кілька мільйонів років над кресленням людини з якимось великим задумом. Але мені подобається питання сина.
Ми дуже ефективні в руйнуванні. Жодна инша тварина не здатна так швидко й у такому масштабі змінити умови життя для всіх. Але водночас ми також єдина тварина, яка може сидіти обійматись увечері після перегляду документального фільму, переживаючи через те, яке місце вона займає в екосистемі.
Ми можемо знищити ліс і зрозуміти, що знищили ліс. Можемо почати війну і поставити питання, чому люди взагалі воюють. Можемо їсти тварин і мучитися питанням, чи маємо на це моральне право. Але якщо вже ми перестаємо уявляти людину чимось окремим від природи, то доведеться визнати частиною природи все: не лише нашу любов до лісів і здатність відновлювати ґрунти, а й жорстокість, війни, суперечності й цю потребу запитувати себе, чи правильно ми живемо.
Може, природа і нас «придумала для чогось», саме такими, різними й складними, з відкритим запитанням «для чого ж?» та безконечними можливостями.
