Ніколи не розуміла для чого бути расистом чи ксенофобом, коли можна просто ненавидіти людей. Адже більшість людей є тупі і роблять фігню. Багато з них харкають під вікнами, в якій країні ти б не був і якої національности не були б вони. Чи то пак ми. Бо не знаю як ви, а я, наприклад, щодня у чомусь тупа й щодня обов’язково роблю хоч одну фігню. Хоч і не харкаю під вікнами, ніде правди діти. Але може то лише я.
Втім, сьогодні хочу запросити вас у чарівний світ мізантропії, де люди можуть по-справжньому єднатися у взаємній ненависті, не розмінюючись на дрібниці.
Бо що мені найбільше подобається в мізантропії, це її інклюзивність. Саме це і є наша справжня точка дотику, а не якісь любовні ілюзії! Мізантропії абсолютно байдуже, якого кольору в тебе шкіра, якої ти національности, віросповідання чи сексуальної орієнтації. А от якщо ти довбень — ласкаво просимо.
Зміст
Плем’я проти людства
Отже, людство. Причина воєн, диктатур, геноцидів і корупції, єдиний виробник телефонних шахраїв, сусідів із перфоратором о сьомій ранку, людей, які дивляться в автобусі тіктоки без навушників, і тих, хто не прибирає за своїми собаками. І ось одна восьмимільярдна частина цього-таки людства споглядає все це й зненацька доходить цілковито несподіваного висновку: «Це все довбані мігранти / мусульмани / євреї / цигани / українці / американці / геї / наркомани / троянці / мертві півні / ваш варіант». Все! Джерело всіх бід віднайдено, і жовч отримала необхідні координати для виходу.
Але як же сталося так, що від країни до країни я бачила серед місцевих і прекрасних людей, і цілковитих довбнів? Чому шахрайство, жорстокість, байдужість, заздрість і нездатність донести пакет зі сміттям до контейнера трапляються в усіх широтах, незалежно від панівної релігії, кольору шкіри й національної кухні? Здається, дурість узагалі розподілена по планеті напрочуд рівномірно.
Проте ненавидіти всіх складно, бо для цього довелося б визнати, що проблема не має конкретного обличчя, назви й паспорта, а люди загалом є суперечливими створіннями, здатними сьогодні врятувати незнайому людину, а завтра припаркуватися так, щоб перекрити прохід усім мамам з візочками. Значно простіше вибрати одну групу, проголосити її джерелом занепаду й отримати свій зрозумілий світ назад.
Чому ми так любимо коробочки
На першому курсі міжкультурної комунікації я читала про різні способи, якими суспільство може розуміти культуру й співжиття людей. І перший з них називається монокультурністю — щось зі старої доброї аристотелівщини, де все необхідно розкласти по коробочках і влучно підписати. Проблема полягає в тому, що людям у коробочках тісно.
Монокультурність
Монокультурність виходить із припущення, що існує одна правильна культура, одна правильна ідентичність і один правильний спосіб бути «своїм». Звучить наче невинно, бо хто ж проти культури, традицій і приналежности, але проблема починається на слові «справжній». Справжній українець, справжня жінка, справжня людина…
Але ж якщо існують «справжні», хтось неодмінно буде недостатньо справжнім. У цього акцент, у того не така релігія, цей має не такий колір шкіри, ця не так одягнулася, а той щось не те з’їв, сказав чи взагалі якось підозріло глянув. І це нескінченне «не так» починає відчуватися як загроза тому «справжньому», наче чужа звичка, мова чи зачіска здатні самим фактом свого існування пошкодити нашу ідентичність.
Саме тому монокультурне мислення так легко перетворюється на політику «ми» проти «них»: є одне правильне плем’я, яке нібито втілює справжню націю, і є всі, хто до нього не вписується, вписується не до кінця або, що найгірше, відмовляється визнавати його право визначати правила для всіх.
Трампізм і Брекзіт
Одним із центральних механізмів нацистської ідеології було створення образу однорідного «справжнього народу»: спочатку визначали, хто до нього належить, потім — хто його нібито забруднює, послаблює або зраджує, а вже після цього переслідування виключених можна було подавати не як насильство, а як захист.
На тому самому, хоча, звісно, не тотожному механізмі, грають сучасні крайні праві партії, трампізм із його обіцянкою повернути якусь нікому невідому втрачену «справжню Америку» та брекзитівська туга за Британією, яка буцімто знову стане собою, щойно поверне контроль від чужинців і над чужинцями. (Спойлер: не стала, бо ніякої справжньої Британії не існує)
Китай
Авторитарним лідерам ця логіка теж дуже пасує, бо коли нація уявляється єдиним організмом з однією культурою, однією історичною долею й одним правильним голосом, то політичне різноманіття легко оголосити розколом, а незмінного керівника — гарантом єдности. У Китаї ця логіка допомагає легітимувати концентрацію влади: якщо існує лише одна правильна модель розвитку країни й лише одна політична сила, здатна її втілити, то конкуренцію можна подати не як нормальну частину політики, а як загрозу єдності та стабільності. У 2018 році з Конституції КНР вилучили обмеження двома термінами для президента й віцепрезидента, що фактично дозволило Сі Цзіньпіну залишатися президентом понад десять років. Це рішення не було прямим наслідком монокультурности, але риторика єдности, стабільности й єдиного правильного курсу допомагає виправдовувати таку концентрацію влади.
московія
Але особливо хитровищовбаного вигляду це набуває в Московії, де есенціалістське уявлення про культуру поєднується з імперським: вона може визнавати існування багатьох народів, доки всі вони обертаються довкола московського центру й не претендують на окрему політичну волю. З її точки зору Україна не просто сусідня країна з иншою культурою, а частина нібито єдиного історичного й духовного простору, яка чомусь вищовбується, не хоче бути частиною «справжньої» спільноти й узагалі поводиться так, наче має власну волю. Треба навести лад, бо вищовбування також становить загрозу — не реальним людям, а самій картині світу, в якій московія є центром, а всі довкола мусять знати своє місце.
Тут культура вже не описує життя людей, а працює як клітка: якщо вас заздалегідь оголосили одним народом, ваша незгода перестає бути політичною позицією й перетворюється на хворобу, зраду або результат чужого впливу. Саме тому есенціалістське уявлення про ідентичність — переконання, що народ має якусь незмінну внутрішню сутність, — є для московії таким зручним: воно дозволяє заперечити реальність, у якій культури змінюються, люди обирають належність, а сусідні народи не зобов’язані виконувати ролі, написані для них у москві.
Чотири способи жити поруч
Мультикультурність
Другий спосіб — мультикультурність, яка каже: гаразд, нехай культур буде багато. І це вже величезний крок уперед, бо різницю принаймні не треба викорінювати, забороняти чи вдавати, що її немає. Але є нюанс.
У своїй найпасивнішій версії мультикультурність схожа на багатоквартирний будинок, у якому всі живуть поруч, ніхто нікого особливо не чіпає, усі максимально ввічливі, але водночас особливо й не знають одні одних. Українці тусуються з українцями, турки — з турками, китайці — з китайцями, шведи — зі шведами; у кожного є свої крамниці, свята, громадські організації, місця зустрічей і, можливо, якесь уявлення про сусідів, але всі ці світи існують переважно паралельно.
Це не обов’язково погано. Можливість зберігати свою мову, звичаї й спільноту без примусової асиміляції є важливим здобутком. Проблема виникає тоді, коли «повага до відмінностей» означає, що люди фактично не мають спільного простору, не впливають одні на одних і можуть десятиліттями жити в одному місті, залишаючись взаємно чужими. Мультикультурність каже: «ви маєте право бути собою». Але не обов’язково питає: «а як нам усім бути разом?»
Інтеркультурність
Третій спосіб — інтеркультурність, яка саме це й питає: може, нарешті познайомимося?
Тут культури вже не просто терплять одна одну й не лише чемно співіснують по різні боки сходової клітки, а взаємодіють, сперечаються, закохуються, працюють разом, перекладають одна для одної жарти, запозичують слова, рецепти, традиції й ідеї, а подекуди навіть визнають, що чужий спосіб щось робити не обов’язково є безглуздим лише тому, що ми до нього не звикли.
Інтеркультурність передбачає діалог, але не той стерильний діалог, де всі сидять у колі, усміхаються й урочисто повідомляють, що різноманіття — це сила. Справжня взаємодія означає, що доведеться не лише показати иншим свою культуру, а й дозволити їм ставити незручні запитання, не погоджуватися, змінювати спільні правила й инколи змінювати нас. Це вже не просто «ми дозволяємо вам існувати», а «ваша присутність має значення для того, ким ми всі стаємо».
Однак і тут культури ще уявляються більш-менш окремими сутностями: ось українська культура, ось шведська, ось сирійська, і тепер вони зустрічаються за одним столом, намагаються порозумітися й не посваритися через те, хто зіпсував буряк.
Транскультурність
Четверта ж модель — транскультурність — дивиться на цей стіл і питає: слухайте, а ви взагалі впевнені, що всі присутні принесли із собою по одній цілій культурі в окремому контейнері?
Транскультурний вінегрет
Бо ось, наприклад, я. Зараз, після трьох инших країн, я живу у Швеції, пишу й думаю українською та англійською, навчаюся у шведському університеті, сьогодні готувала палестинську курку, учора — мексиканські такос, читаю книжки авторів з усього світу кількома мовами, слухаю міксовану музику, пишу книжку й виховую дитину, яка росте вже в зовсім иншому культурному середовищі, ніж росла я. Яка з цих культур моя?
Власне, всі й жодна окремо.
Транскультурність відрізняється від мультикультурности й інтеркультурности тим, що не сприймає культури як готові коробочки, які спершу існують самі по собі, а потім або мирно стоять поруч, або починають між собою розмовляти. Вона каже, що самі коробочки давно протікають, люди постійно переносять щось з однієї до иншої, а багато хто взагалі виріс усередині кількох культурних світів і не може чесно розділити себе на акуратні національні частини.
Герметичність культури
Уважно подивившись на власне життя, ви виявите приблизно те саме. Наприклад, ви користуєтеся американським телефоном, виробленим з деталей із кількох країн, їздите на японському автомобілі, слухаєте французьку музику, їсте італійську піцу, п’єте каву, історія якої охоплює Ефіопію, Ємен, Османську імперію й половину сучасного світу, читаєте іспанських письменників, дивитеся данський серіал і працюєте в міжнародній компанії, де розмовляєте мовою, яку теж формували століття міграцій, завоювань і запозичень.
Звісно, сам по собі закордонний телефон чи любов до італійської піци ще не робить людину транскультурною, але добре показує, наскільки умовними стали розмови про цілковито самодостатні й герметичні культури. То де ж закінчується одна культура й починається инша?
Та, власне, ніде, бо чітка межа між ними існує переважно в головах людей, яким дуже треба все розкласти по коробочках.
Транскультурність просто чесно визнає очевидне: людські культури ніколи не були герметичними. Вони тисячоліттями торгували, воювали, закохувалися, мігрували, викрадали, перекладали книжки, переймали рецепти, слова, мелодії, технології й навіть богів, а потім урочисто оголошували результат споконвічною національною традицією.
Саме тому фраза «захистити чистоту культури» така смішна. Якої саме культури? Тієї, що вже кілька тисяч років безупинно змінюється? Тієї, де безліч «своїх» слів колись була чужими, улюблена національна страва приїхала з-за кордону, а традиційний одяг є наслідком торгівлі, імперій, технологій і того, що комусь колись сподобався чужий ґудзик?
Культуру, звісно, можна й треба захищати від знищення, заборон, русифікації, колонізації та привласнення, але це не те саме, що захищати її від змін і контактів. Жива культура змінюється саме тому, що живуть її носії, але ж культура, яку вдалося раз і назавжди очистити, законсервувати й уберегти від будь-якого впливу, називається музейною експозицією.
Маніфест мізантропа
І от, нарешті я знайшла вихід. Мізантропія — це найдемократичніша форма розчарування в людстві та його складнощах, бо вона не змушує вигадувати собі окремих ворогів і не потребує пояснювати всі проблеми існуванням якоїсь однієї групи людей.
Вона каже: друзі, проблема не в арабах, не в українцях, не в китайцях, не в американцях і навіть не в геях. Проблема в тому, що ми всі — люди, а люди незалежно від походження мають дивовижну здатність бути добрими, сміливими й турботливими, а за п’ять хвилин потому поводитися як цілковиті ідіоти.
Саме це нас насправді об’єднує, і саме в спільностях наша сила: у нашій універсальній, транскультурній та інтернаціональній здатності час від часу творити якусь несусвітню фігню, а потім переконувати себе, що винен у ній хтось инший, бажано чужий, із підозрілою їжею й незнайомим акцентом.
Тож пропоную не розмінюватися на дрібниці й не будувати свою ідентичність на тому, кого саме ми сьогодні виключили з категорії «справжніх». Якщо вже єднатися, то на ґрунті, який справді належить нам усім, незалежно від національности, релігії, мови, кольору шкіри й того, хто як готує борщ.
Пані та панове, ненавидьмо, ми довбні.
