Я довго не хотіла бути жінкою, бо видавалось, що чоловіком у цьому світі бути вигідніше. Я довго не могла прийняти себе в ролі матері, бо не хотіла бути матір’ю. Я довго не хотіла мати сім’ю, бо не вірила в її можливість і цінність. Моє самовідчуття, мої цінності, мої особисті норми далеко не завжди співпадають з тими, що загально прийняті суспільством. Певні речі давлять на мене досі, але сподіваюся, що ця праця не вічна. Ця історія з прийняттям себе у кожного своя. А неприйняття породжується винятково суспільством, що складається з таких самих суспільно неприйнятих, тож егегей, суспільство, бери відповідальність за власні вчинки і добробут замість шпетити себе ж за ґендер.
Людині треба назвати речі
На шляху до прийняття себе мені часто допомагало давати речам імена або віднаходити вже існуючі, розбиратися звідки ростуть ноги моїх уявлень, чути, що я така не одна, що зі мною все нормально.
Сьогодні я приймаю себе. Я жінка, я матір, я людина, з усіма супутніми складнощами, і мені з цим переважно нормально, хоча все ще досить стресово. Однак у мене все ще є труднощі з самоідентифікацією, в тому числі професійною, бо вічно роблю все і нічого, а також іменною, бо маю багато псевдонімів для різних гілочок себе, і не годна з’єднатися в одне дерево. Формування стосунків з суспільством – окрема загадкова тема. Зважаючи на труднощі, які я переживаю, розумію тимчасову цінність назв як способу прийняття та сполучення речей між собою.
Ґендер чи людина
В ідеалі – всі ми люди. Різні, суперечливі, що не вміщаються в рамки, в які самі ж себе заганяємо. Для власної зручности ми намагаємось означити речі, категоризувати, промаркувати. Якби ми самі не намагалися запхнути одні одних в рамки, нині ми й не потребували б їх розширювати. Бо людина не бажає бути в рамках вічно, це лиш тимчасовий інструмент. Наша приналежність до певної країни, статі, професії не визначає нас як осіб. Єдина причина натягувати на себе якісь лейби – бути трішки зрозумілішими (а отже, безпечнішими) для инших. Ну і запасна причина – допомога в самоприйнятті, що сприяє внутрішньому спокою, а отже, а пріорі добре впливає на загальний стан суспільства. Ну або щоб повимахуватись, але то вже цілком окрема історія.
Для цього зокрема вималювалось поняття ґендеру – щоб окреслити нові рамки для осіб, які не влізли в рамки застарілі. От послужили нам ті рамки якийсь час, і не служать більше, – відпускаймо. Це перехідний етап до місця, де ці рамки взагалі не мають більше сенсу, де люди є просто людьми. Але в силу історичних обставин і довгої історії людського сприйняття речей, ми застрягли в цьому процесі ще на дуже довго. Одне зрозуміло, – якщо існують ґендерні студії, якщо так багато людей переймається цим питанням, отже, це для чогось потрібно. І ще одне – натягувати на людину лейбу, з якою вона не погоджується, – це не що инше як насильство. Натомість чиясь рожева спідничка не чинить над нами насильства. Це просто символ розмаїття, кращого за яке для еволюції нема нічого.
Соціальні стереотипи
Людина загнана в рамки виглядає десь так: ти чоловік, а отже, ти маєш бути сильним, заробляти гроші, забезпечувати сім’ю, не маєш права на емоції; ти жінка – а отже, ти маєш бути елєґанська, народжувати і доглядати дітей, дбати про побут і чоловіка. Само собою ви гетересексуальні. Так думає більшість, і ця більшість давить на мізки тій меншости, якій некомфортно жити в такому розкладі.
Якщо умовна жінка нині більш-менш виривається з цих рамок, не бажаючи дорівнювати служниці, то умовний чоловік загалом не певний як бути далі, але вже починає підозрювати, що має право на емоції, як і почесне місце на кухні та в батьківстві. Це лише один невеликий прорив у цій переломній умовній стереотипній парі. Але залишається ще безліч варіантів способів бути, які є цілком безпечними для соціуму, однак сприймаються як загроза. Тобто якщо багатьма навіть жінка, що працює, досі сприймається як загроза, бо не дуже зрозуміло, як з цим жити далі, то що й казати про хлопчиків у рожевих спідничках, що самоідентифікуються як не чоловіки й не жінки, привертаючи увагу до того, що воно власне й не важливо чоловік ви чи жінка. Однак, виходить, що власне
1. суспільству важливо якось назвати речі для власного спокою і безпеки
2. особам з нестандартною ґендерною ідентичністю важливо, щоб над ними не чинили насильства, намагаючись запхнути їх у категорію, до якої вони не відчувають своєї приналежности.
Отже, або ми погоджуємось розширити ґендерний спектр і називати людей так, як їм підходить, або ж ми відміняємо поняття ґендеру і сходимось на тому, що всі ми люди. Якщо перше багатьом не налазить на голову, то на друге взагалі підпишеться мало хто, зважаючи на всю комплексність соціальної історії. Люди – це надто просто і незрозуміло, а незрозуміле, як ми вже знаємо, – страшно. А що є повно людей, які не погоджуюся вписуватись в застарілі норми поведінки, вигляду, соціальних ролей тощо, доведеться пройти шляхом багатоґендерности, і це вже очевидно незворотньо. Кумедно, який шлях ми проходимо заради права бути собою. Бо ж бути собою – це дуже нормальна річ?
Найкумедніше, що залежно від культури класичні розуміння маскулінного й фемінінного різняться, тобто бійка відбувається не лише глобально, а й локально. Тут я нормальний, там ні. Шо ти від нас хочеш, каже суспільство, ми тобі ніц не винні, роби шо хочеш, а ми будемо робити що хочемо ми. Ага, тобто мене лінчують за рожеву спідничку? Ні, дякую.
До речі, про рожевий. Я виросла з ненавистю до цього кольору, бо суспільство нав’язувало мені його як жіночий. Колір – це просто колір, яке здавалося б безглуздя, але так, для мене це колір насильства, а для когось – ліберації. Так само для когось рожева спідничка – символ розпусти, а для когось – символ дозволу бути собою та творчо проявлятися. Як дитина, якій батьки встановлюють мінімум рамок, аби не задушити її особистість, так і суспільству потрібні винятково регулятивні рамки, щоб не шкодити одні одним. Але не душити особистість.
Як виникло поняття ґендеру?
Ця страхітлива історія доводить, що ґендерна ідентичність людини не конче формується суспільством. Був собі хлопчик Брюс Раймер, у якого виявили фімоз. Вирішили батьки зробити йому обрізання. Але щось в тій хірургічній операції пішло сильно не так, і пеніс восьмимісячного хлопчика було сильно пошкоджено. Батьки Брюса думали, що з тим робити, і натрапили на сексолога Джона Мані, дядька, що вважається батьком поняття ґендеру, і проштовхував ідею про те, що ґендер формується радше соціально, аніж біологічно.
За рекомендацією доктора Мані в 22 місяці хлопчику зробили хірургічну зміну статі, посадили його на гормони та виховували як дівчинку. Справу було подано доктором як вельми успішну, однак насправді Бренда (Брюс) боролася з нав’язаною ґендерною ідентичністю і ніколи не почувалася комфортно як дівчина. Батьки розповіли дитині правду лише в 14 років, і Бренда повернулася до чоловічого життя та взяла ім’я Девід Реймер, а в 38 років Девід наклав на себе руки. Там історія значно комплексніша, і про це є книга Джона Колапінто “Так як замислила природа: хлопчик, якого виховували як дівчинку”.
Що кажуть дослідження
Дослідження кажуть, що особистості, поведінку та ролі не можна повністю пояснити біологічними відмінностями. З одного боку соціалізація, культура та особисті досвіди грають велику роль у формуванні ґендерної ідентичности, з другого боку біологія заявляє свої права. Питання де біологія, де соціум, і чи варто виховувати прірву між людьми, базуючись на статі.
Хай живе ґендерна нейтральність, коли ми до цього доростемо!
Читайте також:
Історія виховання або скалка в дупі
