Історія виховання та скалка в дупі

Будьте, як діти.

Ісус Христос

Не виключено, що нашим батькам видаються абсурдними наші вимоги чогось більшого, аніж нам уже дано, адже вони й так добряче відірвалися від підходу власних батьків, виховуючи нас. Але історія показує, що ми стаємо делікатнішими, а еволюція вимагає продовження. Все йде, як має. Ще до кінця XVII сторіччя сім’я взагалі не виконувала емоційної функції, а сьогодні наше покоління вимагає пояснень, аналізу травм дитинства та емпатії, ми вже знаємо звідки ростуть ноги. Звідки ж воно і камо грядеши?

Еволюція виховання

Інфантицидна модель (до IV ст.)

Засновник психоісторії, Ллойд ДеМос, стверджує, що саме поняття дитинства і дитини як якогось специфічного члена сім’ї почало формуватися лише в середині VII сторіччя. А до IV сторіччя дитина взагалі вважалася чимось на кшталт мухи на шматку сала. Дітовбивство було в порядку норми, – ну бо що з ними робити, як немає грошей? Або – ну а чо воно верещить як недорізане? Чи там – погана поведінка, шо скажуть люде. Не кажучи вже про жервопринесення.

Відсторонена модель (IV—XIII ст.)

З V по XIII сторіччя завдяки християнству вбивства стали вважатися аморальністю, але діти залишились об’єктами знущань: хрясь ложкою по чолі, лінійкою по пальцях, різкою по сраці. В дітей визнали наявність душі, а щоб її бува не забруднити, найкраще було їх просто спекатись: монастир до ваших послуг, хай живе дисципліна. А не вдається спекатись, побої спішать на допомогу, – все, аби не розпестити дитину!

Амбівалентна модель (XIV—XVII ст.)

У XIV-XVII сторіччях фізичні покарання стали відходити на задній план. Тепер дитина – табула раса, – що зліпиш, те й матимеш. Втім, на тобі ще й по сраці на всяк.

Нав’язувальна модель (XVIII ст.)

Початок XVIII- XIX сторіччя – плавний відхід від насильства, тобто урочистий перехід з фізичного на моральне. Нарешті виховувати дітей самостійно стає трендом. Без монастирів, без годувальниць, без чужих сімей. Виявляється в дитини є потреби і бажання! Це період теорії Руссо про «природне виховання».

Соціалізувальна модель (XIX—XX ст.)

У XIX-на початку XX сторіччя дитина – то вже нарешті людина і член суспільства, що змалку надається до соціалізації і має власну волю. Нібито індивідуальність, начебто емоційна. Ану, що з нею робити? Слухаймо себе, серце нам підкаже, – каже Спок. А дитина? Сама не знає чого хоче.

Сучасна модель (XX-XXI ст.)

У сучасному процесі виховання дитина вважається гідним довіри сапіенсом, над яким не можна чинити насильства. Це ми й називаємо природним батьківством. Про це – Жан Ледлофф, Януш Корчак, Марія Монтессорі та инші.

Моє покоління застрягло в ліфті між ХХ та ХХІ поверхами: ніби вже й люди, але вірити їм не варто. Ніби вже люди, але малі й не здатні рости: немічні, ущербні. Все за них роби, а не подякують. Вчи їх, а без толку. Старших не поважають, слухають псячої шкури. Але є якийсь гуманізм, є психотерапія, є емпатія, є аналіз.

Як це у мене

Замість поваги до старших у мене завжди була повага до особистости, простору инших (твоя свобода закінчується там, де починається свобода инших, – учив мене батько, і навчив же) та трепетний страх перед наступними поколіннями: вони ще безстрашніші, досконаліші, реактивніші. Замість поваги до старших у мене повага до досвіду, різного досвіду, зокрема власного (я дорого за нього платила, а за що платиш з власної кишені – цінуєш), до мудрости, котра не залежить від віку, ґендеру, раси та релігійної приналежности, а від особистого духовного росту. Якщо я звільняю місце старшим у трамваї, це не з поваги й не тому, що мене так виховали, а з емпатії, адже, найімовірніше, їм важче стояти, ніж мені. Якщо я сперечаюся з власними батьками, то не зі зневаги, а з віри в них і бажання єдности, я хочу, шоб вони розуміли те, що розумію я, хочу, щоб не спинялися в рості, бо для мене не існує дітей та стариганів, а лише люди, що ростуть або ні; хочу мати з ними спільну хлібину і розділяти її на рівні шматки. Дитина 21 століття вже напевне має почуття, але ми – застрягле покоління. Як скалка в дупі.

Як це у моєї дитини

Яким же буде наступний крок в еволюції виховання? Я знаю, що моя дитина еволюційно досконаліша за мене і з нетерпінням очікую речей, яких вона зможе мене навчити. Сподіваюся ‘догнатися’ тим, чого мені забракло у власному дитинстві, тобто сподіваюсь повчитися разом, а ще – пострибати по калюжах. Я чесна з нею, у нас рівні права, вона мені не належить. Боюсь її не почути, не змогти допомогти, уповаю, щоб мала досить свободи й знайшла себе, – це мій максимум – я не знаю, що може бути важливішим, – може дитина мені розповість. Думаю, це і є наступний крок: повага до менших. А там, може всі врешті підвищаться до статусу дитини, а не навпаки, і зрівняються в своїй допитливості та цікавості до світу та одне одного, хтозна, хтозна.

Фройд припускав, що й цивілізація як така розпочалася з придушення імпульсів. Тобто, ми все ще вчимося себе контролювати, крім того, здається, ми все ще лише на початку пізнання того, чим є людина і що з цим, власне, робити.

Природне батьківство