Я неодноразово писала про те, як “scratch your itch” допомагає мені пропливати життям. Чухати те, що свербить — означає не ігнорувати внутрішній імпульс, а робити з ним хоч щось. Оглядаючись назад, переконуюся: це найкраща порада, яку я можу дати в більшості ситуацій.
Я ніколи не робила того, чого не любила
І на різних етапах любила різне, та й загалом люблю якусь бурхливу суміш у пробірці — відьомське зілля.
Коли в депресивний період не могла зрозуміти, куди рухатися далі, згадала, що в дитинстві мріяла мати готель — і пішла в готельну сферу. Чим не свербіж? Депресія не минала, але важка позмінна праця не дала провалитися остаточно. Нові персонажі щодня і характерний гумор цієї сфери тримали в мені інтерес до життя. Хотілося плакати — плакала. Але водночас багато сміялася.
Коли хотілося спробувати щось — пробувала. Чи то їжа, чи музика, чи стрибки з мосту. Коли не було кому почути — писала вірші. Воно ж ніхто й не чує ніколи насправді — а тут — вимовляєшся, рефлексуєш, даєш комусь шанс почути зсередини щось своє.
Хотілося піти — йшла. Хотілося повернутися — поверталася. Сумувала за стравами инших країв — готувала. Я завжди казала, що визнаю лише одну релігію — релігію потреби.
Рішення, за якими ховається инше
Сказавши “так” дитині, я почухала свербіж, про який навіть не знала.
Коли була вагітною — хотіла читати блог, якого не існувало, і почала писати його. Він відчинив двері: до людей, подій, роботи. Моє тіло розвалилося, і я знайшла спосіб зібрати його назад — і розповісти иншим.
Сказавши “так” стосункам зі шведом, я, сама того не усвідомлюючи, сказала “так” Швеції. Шведа нема, а Швеція є. Чи буде? Не знаю. Швеція не дуже хоче мене таку складну — тут люблять ясність і однопрофільність. Я ж складна, незрозуміла, розпорошена. Але саме тут я почухала инший, давно відкладений свербіж — пішла вчитися. Зараз це допомагає мені зрозуміти куди лежить мій шлях далі. І він завжди лежатиме кудись.
Я вчуся, працюючи
І це одна з найкращих речей, що зі мною сталися. Я працюю над освітнім матеріалом уже втретє — і це неймовірно. Медитація редактури, самоосвіта, дохід, користь, вплив на речі — все в одному місці. Моя робота прямо пов’язана з тим, що я вчу в університеті. Я нічого зумисне не вибудовувала, не прораховувала — так просто складаються обставини, коли не ігноруєш свої імпульси.
Десять років тому я емігрувала, чухаючи те, що свербіло. Зараз я хочу працювати в сфері міграції. І це вже не виглядає випадковістю.
Так народжуються речі
Дуже багато бізнесів виростають саме з цього. Людина не знаходить того, що їй потрібно — і робить це сама: продукт, сервіс, курс, простір. Це не про “геніальну ідею”, а про самопоміч: мені цього бракує — отже, спробую це створити. Часто виявляється, що це потрібно не тільки тобі. Про це є гарна книжка — REWORK.
Дао, або як не ламати життя об коліно
Тут дуже лягає даоська логіка — не тиснути, а рухатися разом із тим, що вже відбувається. Не вигадувати складні конструкції, а помічати, куди тече. Не завжди “я вирішила і зробила”, часто — “мене повело, і я не стала опиратися”. Я багато опираюся, але часто мрію припинити. Спостерігати і продовжувати вливатися. А ще мушу навчитися вірити не дуже популярному імпульсу — гніватись. Часом дати комусь по писку — це саме те. Це ж теж чухати те, що свербить.
Світ плинний
Зараз я знаю як ніколи: я змінююся, і все навколо теж. Можна мріяти і планувати — але це зміниться. Можна підбирати рутину для догляду за шкірою, але в неї щодня инші потреби. Можна займатися спортом, але нині тіло хоче масаж, завтра — танці, а позавтра — силових тренувань, мобільности, розтяжок. Щойно збудуєш структуру в стосунках з дитиною, як вона ламається об ріст дитини: вавилон. Вчора я писала складні тексти для бложика — нині такі, філософські.
Можна сто разів хотіти миру, але нині війна. Якщо мир — потреба, то які дії я можу зробити зараз?
Кожен день має свою потребу. Кожна хвилина — якийсь шанс. Якщо щось болить — це місце для маленької дії.
