Я африканка. Все, що видає в мені латиноску, — це любов до картоплі. Сталося так, що народилась я білошкірою українкою, і наша з Україною доля сплетена в одну косу, але я дуже добре розумію своє походження. Власне, наше походження. Бо якщо прибрати лейби штибу «раса», «тип», «зовнішність», залишається лише той факт, що всі ми походимо з одного кореня. Просто дуже довго йшли різними шляхами.
Ми не різні «види», ми різні варіації
Ідея про «раси» звучить так, ніби йдеться про чіткі біологічні групи, так, наче у кожної з них є свій набір рис. Але реальність — це мобільність, або звичніше: життя — це рух. Люди тисячоліттями пересувалися: виходили з Африки, розселялися, поверталися, змішувалися. Не було моменту, де одна група «закрилася» і стала окремою назавжди. Ми весь час перетікали одне в одне. Тому наші межі і поділи — суто соціальні конструкти.
Колір шкіри — найочевидніший приклад. Але він не про «расу», він про сонце. Більше ультрафіолету — більше меланіну — темніша шкіра. Менше сонця — світліша шкіра, щоб організм міг виробляти вітамін D. Звичайний вплив середовища, краса взаємодії з природою. Немає лінії, де закінчуються темні і починаються світлі, є ґрадієнт.
Реальність ламає шаблони
Є приклади, які особливо добре показують, наскільки умовні наші уявлення. На Соломонових островах живуть люди з темною шкірою та природно світлим волоссям. Не пофарбованим, не «успадкованим» від європейців. Це окрема генетична мутація, яка виникла саме там. Тобто риса, яку ми автоматично записуємо в «європейські», існує незалежно від Європи. Те саме стосується всього иншого: кучеряве і пряме волосся, форма носа, риси обличчя, колір очей. Усе це не «належить» жодній расі, це лише риси, які десь трапляються частіше, а десь рідше.
Якщо подивитися на ДНК, картина стає ще менш чорно-білою. Більша частина генетичної різноманітности — всередині будь-якої групи людей, а не між групами. Тобто двоє «своїх» можуть відрізнятися більше, ніж «свій» і «чужий». Не звучить як правда? Але це правда.
То ким ми є?
Якщо немає чітких меж і «чистих» рис, то що тоді таке раса? Це спосіб, у який ми звикли впорядковувати людей. Соціальна рамка, яку ми вигадали, щоб спростити світ. А ким ми в ньому є, обирати кожному.
Я народилася в Україні — країні доволі однорідній, багато в чому через історичні обставини. Я майже не бачила «инших», але відчувала инакшість у собі. Дивовижно, але емігрувавши в мультикультурне ОАЕ, я почулася вдома більше, ніж власне вдома. Мене приваблюють відмінності, хоч і зрозумілі страхи щодо них.
Після десяти років еміграціії в трьох країнах, я дізналася про себе більше. Після всього особистого досвіду спостереження й спілкування, я все ще ловлю себе на спробах категоризувати людей, спокушаюся говорити мовою стереотипів. Бо так працює наш мозок. Нам хочеться поскладати все по поличках і почуватися в безпеці, тішачись ілюзією знань. Але люди комплексні і дуже різні. Ми чарівним чином знаходимо «своїх» на инших континентах, часом і серед тих, кого звикли вважати далекими чи ворожими.
Так, на людей дуже впливає середовище, але вони все ще дуже різні. Злодій ти чи ні, вбивця ти чи ні, не залежить від кольору шкіри, національности чи віросповідання. Я б нізащо не хотіла жити в світі, де нема всіх цих кухонь світу, де кожна страва все одно смакує по-новому, залежно від того хто її готує, з яких продуктів і в якому настрої. Чим менше різноманіття, тим нудніше, тим менше місць, де можна впізнати себе.
Будьмо
Коли я кажу «я африканка», це не про паспорт, не про колір шкіри чи волосся. На жаль, і не про танець, що в крові. Це про пам’ять виду. Про те, що всі ми колись вийшли з одного місця, і досі носимо це в собі, навіть якщо дуже по-різному виглядаємо, говоримо, поводимось. І, можливо, це найменш очевидна, але найчесніша спільність, яка в нас є. Тримаючись за цю спільність, ми виживемо як вид.
