Раніше я писала про ілюзію невидимости, нині ж розповім про ілюзію видимости.
Подивись на це разом зі мною
На днях я побачила веселку. Велетенську таку, прекрасну. Дорогою додому ми з сином бігали навколо й фотографували її. Назустріч ішов чоловік. Веселка була просто у нього за спиною, але він не бачив її. З радісним від веселки обличчям я прожестикулювала йому: озирнись. Він мав це побачити. Чоловік озирнувся, але побачив не веселку, а мене. Жінку. Жінку, яка звернула на нього увагу. Жінку, яка щось від нього хотіла. Небайдужу до нього жінку.
Иншого разу я зробила гарне селфі і закинула його в інстаграм. Увагу отримало не фото, а я. Надмір уваги, спрямованої на мене. За кілька годин я видалила фото і замислилася. Ситуація викликала у мене майже ідентичні відчуття до тих, що й історія з веселкою. Я дуже чітко відчувала, що ця увага спрямована саме на мене, а не на фотографію. Але навіть закидаючи власне фото в соцмережу, я не хотіла ставати головним об’єктом цієї уваги.
Зазвичай, говорячи про увагу до когось, ми маємо на увазі щось однорідне, що люди або люблять, або ні. Але, схоже, існує два принципово різні види уваги.
Перший можна назвати так: «Подивись на це разом зі мною». Коли ми радимо книжку, ділимося музикою, ведемо друзів у музей, показуємо захід сонця або надсилаємо посилання на статтю, яка нас зачепила, ми не просимо дивитися на нас. Ми просимо подивитися разом із нами в певному напрямку.
Часто людські стосунки будуються саме на спільному погляді. Дружба починається не з того, що двоє людей зацікавилися одне одним, а з того, що їх зацікавило щось третє: книжка, ідея, політика, подія, спільний біль. Зі спільного болю народилася й моя дитина. В такі моменти ми не є центром уваги. Ми радше провідники уваги.
Подивися на мене
Другий режим уваги можна назвати «Подивися на мене». У певному сенсі всі люди потребують бути побаченими. Нам потрібне визнання, близькість і відчуття значущости. Для декого саме стиль це спосіб бути проявленими й більш зрозумілими. Проблема починається тоді, коли людина перестає бути співрозмовником і стає об’єктом спостереження. У цей момент увага змінює свій характер. Вона більше не рухається між людьми, а осідає на людині, яку починають оцінювати, інтерпретувати, класифікувати, сексуалізувати, романтизувати, засуджувати або використовувати як підтвердження власних уявлень про світ.
Є люди, про яких кажуть, що вони «люблять увагу». Насправді певна, що багато із них витрачають значну частину життя на спроби регулювати власну видимість. Мені здається, проблема полягає не в любові чи нелюбові до уваги як такої, а в тому, що різні типи уваги переживаються різними людьми по-різному.
Сірий колір як соціальна технологія
Упродовж останніх двох років я переважно ношу сіре. Часом пробую вийти з цього режиму, але на цьому етапі життя я вкрай рідко подобаюся собі чи почуваюся добре в инших кольорах. У мене навіть з’явився жарт для сімейного чату: «А ось і мій новий сірий светрик!».
Звісно, справа не лише в естетиці. Одяг виконує не лише декоративну функцію, а й функцію регулювання соціального контакту. Якщо людина сама по собі привертає увагу через голос, емоційність, експресивність, швидкість мислення, спосіб взаємодії зі світом або просто через свою присутність, будь-яка додаткова яскравість починає працювати як підсилювач.
З віком я дедалі більше думаю про видимість як про ресурс. Ми звикли сприймати її як щось безумовно позитивне, але будь-яка видимість має свою ціну. Чим більше на тебе дивляться, тим більше тебе інтерпретують. Чим більше тебе інтерпретують, тим більше часу й енергії ти витрачаєш не на власне життя, а на взаємодію з чужими уявленнями про себе.
Мене постійна видимість виснажує. Залежно від середовища, вона може виснажувати ще більше. В Іспанії мені хотілося кольору, тягнуло на квіткові патерни, хоч зазвичай я надаю перевагу однотонним речам. У Швеції я сіра. Це, звісно, не лише про середовище. В Іспанії я радше відпочивала і насолоджувалася життям. У Швеції я тяжко працюю. Я перестимульована власною розумовою діяльністю і кількістю всього, що роблю. Зайва увага забирає мої останні сили.
Особливо чоловіча увага. Саме оця — «подивися на мене». Я не хочу бути видимою фізично (хоч, звісно, хочу бути достатньо видимою на пішохідному переході). Хочу обмінюватися ідеями, ділити радість, звертати увагу на явища, говорити про те, що виходить за межі мене самої.
Отже, можна любити бути видимою як свідомість і не витримувати бути видимою як образ. Можна отримувати задоволення від дискусії і водночас ненавидіти відчуття, що тебе розглядають. Можна любити діалог і не любити сканування.
Проблема не в сексуалізації
Розгляньмо монашу рясу чи хіджаб. Теоретично обидві ці речі покликані зменшити увагу до зовнішности. Але по суті вони теж привертають увагу. Цими речима людина теж заявляє про себе.
Раніше я думала, що мене здебільшого триґерить сексуалізація, і досі мрію про світ, у якому люди насамперед бачать людину, а вже потім жінку чи чоловіка. Але насправді людей притягує будь-яка помітність. Не лише оголене тіло, краса, зовнішність, а й символ, инакшість, будь-яка історія, яку можна придумати про иншу людину.
У рясі ти стаєш «монахинею», у хіджабі — «мусульманкою», у яскравому одязі — «екстравагантною жінкою», у сірому — «скромною». Соціальна уява працює дуже швидко. Вона постійно виробляє категорії, тому що категорії дозволяють економити когнітивні ресурси.
Ми рідко бачимо людину. Натомість ми бачимо власне пояснення людини. Шаль, яку я накинула на голову через холод, викликала увагу і запитання лише тому, що нагадала людям хіджаб. До того моменту вона була просто шаллю. Але те фото в інстаграмі я залишила.
Криза присутности
Мені здається, що значна частина сучасної культури переживає кризу присутности. Ми безперервно дивимося одні на одних, але дедалі рідше дивимося разом на щось третє. Соціальні мережі лише посилили тенденцію, яка існувала й раніше, перетворивши видимість на капітал, а людську увагу — на ресурс, за який точиться постійна конкуренція. При цьому проблема не в тому, що в нас більше немає спільних об’єктів уваги. Навпаки, війни, кризи, громадські рухи чи великі суспільні виклики весь час повертають нас до чогось більшого за нас самих. Проблема радше в тому, що значна частина сучасної культури організована навколо спостереження за людьми, а не навколо явищ, ідей чи процесів.
Ми спостерігаємо одне за одним, оцінюємо одне одного та аналізуємо одне одного настільки багато, що іноді перестаємо помічати те, на що одне одному вказуємо. Саме тому навіть найневинніші жести починають сприйматися крізь призму самопрезентації. Можливо, саме тому чоловік побачив мене, а не веселку. Можливо, саме тому фотографія раптом стала важчою за момент, який вона мала зберегти. І можливо, саме тому мені дедалі частіше здається, що найбільша розкіш сучасного світу — це не увага. Її навколо більш ніж достатньо. Справжньою розкішшю стає можливість бути поруч із людьми, які здатні дивитися не лише на тебе, а й разом із тобою. Людьми, які можуть побачити не тільки того, хто вказує, а й те, на що він вказує. Людьми, які не плутають веселку з тим, хто на неї показав.
