Той кращий тип людей

Про підлітків, які мене лякають саме тим, за що я їх люблю

Найстрашніший тип людей?

Після нещодавньої історії з викраденням велосипеда мого сина я вкотре замислилася про підлітків. Звісно, я не знаю, хто саме вкрав наш велосипед, але почерк дуже вже підлітковий: відкрутити раму, лишивши прив’язане колесо в паркомісці, а сам велосипед викинути в річку. Міський божевільний?

Я завжди казала, що для мене підлітки — це найстрашніша категорія людей, страшніша навіть за просто тупих людей. Бо ніколи не знаєш, чого від них чекати. Почерк підлітка — це власне зробити якусь хуйню і подивитися, що станеться. Не хочеться стати об’єктом цієї хуйні.

Багато я думала навколо цього і серед иншого подумала, що хто-хто, а Бакман міг би написати про підлітків дуже добру книжку. Натякнути йому чи шо.

І беру я, отже, в руки останню книжку Фредріка Бакмана, яку купила десь пів року тому й планувала прочитати цього літа, — і офігіваю.

Спершу присвята:

«Для тих, хто молодий і хоче щось творити. Робіть це».

Як гарно, думаю. Дійсно, у них купа енергії, яку не завжди знаєш, де подіти.

Тоді цитата:

«Світ часто суворий до нових талантів, нових творінь. Нове потребує друзів».

Антон Еґо

Правда, думаю я. Без підтримки легко взлитися наніц.

А тоді початок першого розділу, який змусив мене засміятися вголос від правдивої насолоди:

«Луїза — підлітка, а отже, той кращий тип людей. Доказ цьому доволі простий: маленькі діти вважають, що підлітки — найкращі люди, і підлітки вважають, що підлітки — найкращі люди. Єдині, хто не вважає, що підлітки — найкращі люди, — це дорослі. Очевидно тому, що дорослі — це той гірший тип людей».

Фредрік Бакман — Мої друзі (цитата у моєму перекладі)

Зануди

Дорослі оцінюють поведінку підлітка за логікою дорослої людини. Навіщо ти це зробив? — питаємо ми, і це дуже доросле питання. Воно передбачає, що спочатку людина мала мету, потім оцінила способи її досягнення, визначилася і пішла топити чужий велосипед. А якщо це було щось у стилі veni, vidi, vici? Що, коли це жива лабораторія для дослідів стосунків, меж та з чого взагалі зроблені дорослі. Про те, що зроблено дорослих, зокрема, з підлітків, вони навряд чи думають, бо факти свідчать проти: дорослі — це зазвичай створіння, з яких цілковито витиснули життя. Доволі гидке видовисько.

А якщо це не баґ, а фіча?

Але підлітки не є недоробленими дорослими, яким природа забула встановити останнє оновлення системи безпеки. У підлітковому віці різні системи мозку змінюються з різною швидкістю. Чутливість до винагороди, новизни й соціального схвалення зростає раніше, ніж стабілізується здатність контролювати імпульси в емоційно насичених ситуаціях. Особливо весело стає, коли поруч є инші підлітки.

Дослідження каже, що підлітки ризикують більше навіть тоді, коли одноліток просто спостерігає за ними. Причому річ не обов’язково в тому, що вони не розуміють ризику. Під час експерименту їм прямо повідомляли ймовірність виграшу та програшу — і коли вони думали, що за їхнім рішенням стежить ровесник, усе одно частіше обирали ризик, зокрема там, де ймовірність програти була високою.

Це прекрасний експеримент, бо він руйнує одну з улюблених дорослих фантазій: якщо підліткові достатньо добре пояснити наслідки, він зробить розумний вибір. Підліток може чудово розуміти наслідки. Просто вони йому не настільки цікаві, особливо зважаючи на те, що вони ще й не гарантовані.

Безпека не є основною цінністю. Радше навпаки: певна небезпека сама може бути цінністю. Новизна, ризик, потреба бути серед своїх — є. Тут важливо не абстрактне «що скажуть люди», яке так люблять дорослі, а відчуття, що ти один із собі подібних і ви згуртовані проти занудства.

Але та сама підвищена чутливість підлітків до соціального середовища працює не лише в бік ризику. Присутність однолітків за одних умов може підштовхувати до ризикової поведінки, а за инших — посилювати просоціальну: в одному експерименті підлітки ставали щедрішими, коли за їхнім рішенням спостерігав друг.

І тут я згадала власний допис шестирічної давности у фейсбуці.

Чуваки, ви кльові

«Мені все кортить сказати кілька слів про ту молодь. Про те, як їм дісталось задурно все, за що ми боролись (кольорове волосся, тату, пірсинги й іміджеві окуляри, за які моє покоління вигрібало в рильце як за ботанські). Про рівень упевнености в крові. Про їхні цінності. Не знаю, які, але цінності в них на лиці! Про моду на велики, самокати. На спорт, веганство й екожиття (ну, не повально, і все ж тренд є). Про те, як я боюсь підійти і сказати те, що хочу, бо хз як цим, а нам, меншовартим, таке казати не можна було: чуваки, ви кльові. Можливо, це щось особисте, а не поколіннєве, не певна. На всяк випадок я морожусь, блаженно і непристойно регочучи собі у вуса: які ж вони милі.

Але я то можу сказати принаймні тут, де можна радше знайти їхніх мам, аніж їх самих гг: чуваки, ви кльові, на вас радісно дивитись, смаліть».

Цей погляд співзвучніший Бакману, і власне суперечностей тут нема. Те, що мене в підлітках лякає, і те, що мені в них подобається, — по суті те саме.

Кожне покоління підлітків приходить у світ, у якому значна частина правил уже існує, і не має жодної природної причини вважати їх священними. Але ми, дорослі, пам’ятаємо, як треба поводитися на співбесіді, що скажуть люди, чому не можна фарбувати волосся в зелений, чому стабільна робота краща за дивну, чому велосипед має стояти там, де його залишили. Значна частина цих правил цілком розумна, але проблема в тому, що часто ми перестаємо піддавати речі сумніву — це потребує енергії, якої нам тепер дуже бракує.

І тут приходить людина, яка ще не встигла навчитися різниці між «цього не можна робити, бо хтось постраждає» і «цього не можна робити, бо так не прийнято», і починає методично перевіряти обидва типи правил об стіну.

Нам необхідні ці люди. Вони визначають, куди ми рухаємося далі. Так, не завжди туди, де нам подобається, але чим менше опору ми чинимо, тим більше будемо рухатися туди, куди потрібно еволюції.

Перевірка на міцність

Підліток перевіряє на міцність усе, що в нього вкладали, шукає фальш, відкидає те, що не витримує перевірки, б’ється об батьків — і водночас потребує, щоб вони витримали. Бо, як казала Ганна Крицька, він сам себе заледве витримує. Чи залишиться в тебе цей острівець безпеки, коли ти підеш?

Бо сепарація — це не просто навчитися самому варити макарони й одного дня винайняти квартиру. Щоб стати окремою людиною, треба бодай тимчасово припустити, що люди, які пояснювали тобі світ від народження, можуть нести хуйню. Инакше окремої людини не вийде: лише слухняне продовження батьків — непродуктивна мрія багатьох.

Це і є та руйнівна і творча суміш, яка так лякає й приваблює мене в підлітках: наполегливість, безкомпромісність, чутливість до фальші і надзвичайна вразливість. Ми бачимо нестабільність там, де насправді відбувається дуже швидке налаштування системи. Людина пробує речі, за частину яких через двадцять років може бути дуже соромно. Але так формується особистість.

Це короткий період життя, коли людина вже достатньо розумна, щоб побачити, що світ зроблений людьми, але ще недостатньо приручена ним, щоб автоматично погодитися залишити все як є. Це дуже живі створіння, які сумніваються, експериментують, руйнують, щоб перевірити, чи зруйнується, розважаються, шукають, не бояться виходити із зони комфорту. А дорослі — це часто про максимальний комфорт і стабільність, адже життя й так бентежне.

Без вбудованого запобіжника

Проблема тільки в тому, що цей механізм не розрізняє добрих і поганих правил. Еволюція не видала підліткам окремого нейронного перемикача «бунтуй лише проти несправедливих суспільних норм, але слухай маму, не кури і не чіпай чужі велосипеди». Було б дуже зручно, особливо мамам.

Коли ти маєш перевірити, чи справді мусиш жити так, як жили твої батьки, то можеш заодно перевірити, що буде, якщо пофарбувати волосся в зелений, закохатися не в ту людину, яку від тебе очікували, послати під три чорти авторитет, якому всі звикли коритися, полізти туди, куди не можна, напитися і зробити щось, чого робити точно не варто.

Нам хочеться, щоб молодь змінювала світ, але щоб конкретно наша дитина змінювала його обережно, сита, в шапці, до десятої вечора і бажано не сьогодні.

Але механізм, який дозволяє молоді відходити від уже відомого, шукати нове, ризикувати соціальним статусом, входити в нові групи й будувати життя поза родиною, неминуче виробляє певну кількість дурні. Потяг до новизни й винагороди та посилена орієнтація на однолітків мають глибоке еволюційне коріння: подібні зміни в перехідному віці спостерігають у різних видів ссавців.

Тобто «зробити якусь хуйню і подивитися, що станеться» це не лише опис проблеми, а й спосіб дізнатися, що власне станеться.

Той кращий тип людей

Дорослі навчилися робити свої дурниці дуже переконливо: з мотивами, бюджетами, посадовими інструкціями, стратегічними документами й презентаціями в PowerPoint. Ми рідко робимо щось просто для того, щоб подивитися, що станеться. Ми вже приблизно знаємо, що станеться, і переважно хочемо, щоб сталося те саме, що вчора, тільки бажано трохи комфортніше.

Дорослий здатен знищити цілу річку й назвати це інфраструктурним розвитком. Підліток втопить у ній рендомний велосипед — для наочности.