Адаптація до садка 2.0

ua виховання вікові кризи дитячий садок материнство особисті хроніки рефлексії

На що зважати, віддаючи дитину в дитячий садок, та як пом’якшити адаптацію. Власний досвід та думка сімейного психолога.

На днях при акті прийому-передачі в садок моя дитина сиділа, бовтаючи ніжками, гризла яблуко і з цікавістю спостерігала як инші діти ревуть “хочумаму” 🍏.

Це другий місяць садка, близько половини з якого було пропущено у зв’язку з хворобою. І це радше норма: садок для дитини стрес, читай – ослаблений імунітет і легкість підхоплення вірусів. А ще кілька днів тому моя дитина перебувала в рядах “хочумамців”. Маючи досвід вдалої й невдалої адаптації, хочеться поділитися важливими моментами.

У мене був невдалий досвід з одним із найкращих приватних садків Львова. Незалежні ні від кого обставини, карантин, нестача/недбалість персоналу, чутливість малечі, відсутність особистого дедлайну, а найбільше – мамині сумніви, – ось що провалило нашу адаптацію.

Цього разу обставини склалися так, що я не особливо мала вибір ні з садком, ні з часом, ні з самим фактом – віддавати дитину в садок чи ні, бо мусила звільнити собі час і простір для навчання. А отже, довелось налаштуватись, врахувати минулі помилки і просто зробити це. “Just do it” – один з найкращих методів досягнути успіху, які мені досі траплялись. І все ж “зробити це” можна по-різному.

Найважливіші моменти адаптації

Перше, на що реагуватиме дитина – мамин внутрішній сумнів. Неважливо, що мама каже, якщо в повітрі витає її страх. Моя дитина йде в садок, тому що мені потрібен час і простір для ментального відновлення, особистого життя, навчання, роботи, ваш варіант. Те, що вона йде в садок, не означає, що я менше її люблю, погана мама, ледащиця тощо, це є лише тим, чим воно є: моя дитина йде в садок.

Чи буде їй там краще? Ні. Не краще й не гірше. Буде просто по-новому, а нове, як відомо, лякає. Говорячи про адаптацію, ми маємо на увазі не лише дитину: адаптовується й мама, й тато, всі, кого це торкається. Але мама зазвичай найбільше, особливо якщо тягар (відповідальність, рішення, емоційні флуктуації власні та дитини) таких змін лежить саме на ній.

Садок треба мінімізовувати перш за все у своїй голові.

Дитині важливо знайти опертя серед дорослих в той час, коли опікуни не поруч. Тому перш за все важливо докласти зусиль, аби налагодити зв’язок із вихователькою/вихователем. Державний садок чи приватний, красивий чи задрипаний – неважливо поруч із цим стійким контактом з дорослим.

З мого досвіду тут грає роль деяка схожість на найближчого опікуна (приміром, м’яка мама чи строга) та відчуття довіри/ставлення цього опікуна до виховательки.

Не треба робити з того садка велику подію. Ми ж не пояснюємо дві години, чому йдемо в гості чи до крамниці. Чим більше розмов, тим незвичніше, чим незвичніше, тим підозріліше. Чого та мама так старається пояснити, що мені там буде добре, мені що, може бути погано?!

Сину, сьогодні ми підемо в садочок, там дітки бавляться, а вихователі слідкують, щоб вони були щасливі, — гадаю, це максимум потрібних поянень. Якщо дитина не задає уточнюючих питань, тему можна закрити. Не варто також допитуватися як минув її день та чи хоче вона в садок ще. По дорозі в садок хороша ідея говорити на инші теми. Проводжати й зустрічати зі спокійною усмішкою.

Якщо є така можливість, краще трішки розтягнути адаптацію, приблизно за таким зразком: два дні мама прийшла з дитиною на годинку-півтора, на третій день повідомила дитині, що відійде на 15хв поговорити по телефону/в магазин, дитина повинна побачити, що мама повернулась, як і пообіцяла. Наступного дня відійти на 30 хв (завжди з попередженням), наступного дня на годинку-півтора. Маленька дитина погано орієнтується в часі, тому краще проговорювати після якої події мама прийде, наприклад, після обіду. Кілька днів забрати до сну, тоді спробувати лишити на сон і забрати одразу після сну, тоді після обіду, і так далі. Якщо є можливість, не віддавати дитину в садок щодня, багато батьків роблять “перерву” серед тижня, у середу. Чим спокійніша адаптація, тим менше шансів, що дитина стресуватиме й хворітиме.

Садок — не подія світового масштабу, це просто садок. Як і страх лишитися без мами — просто страх. Робимо, що можемо, — проговорюємо, що залишаємо під опіку виховательки, повернемось тоді-то, любимо, цьомаємо, па-па. Затягувати прощання справді не варто, — дитина бачить, що її чомусь жаліють, отже, садок — це не ок, і починає сприймати той садок як лепрозорій. Часто саме мама стає на заваді нормальній адаптації своїми переживаннями, адже діти все відчувають.

Чула думку психологів, що адаптація в садку насправді триває три місяці, це дуже схоже на правду та перегукується з тими трьома місяцями, які називають четвертим триместром.

Дитячі страхи

Я часто чую і від батьків, і від вихователів про те, що дитина маніпулює. Діти не здатні на маніпуляцію фізично, років до 6-7, вона просто пробують всі методи, щоб отримати те, чого потребують, і це нормально. Уявіть собі дитинку, що з’явилася на світ після дев’яти місяців у пузику, буда всередині мами, і раптом опинилася назовні. Звісно, що це великий стрес зміни середовища. Схоже відбувається й при адаптації в садку. Малюк кричить, що не хоче в садок, а хоче маму, а коли мама йде, враз заспокоюється, не тому, що від вредний чи маніпулює, йому спершу страшно й незвично без мами, а тоді його увага просто швидко перемикається на щось инше, так воно працює в малюків.

Погляньмо ближче на стреси, які приносить садок: мами нема, середовище незнайоме, нема взагалі нічого звичного, дуже шумно, багато незнайомих людей, їжа нова, туалет не такий, як удома, дорослі поводяться так, наче мають право казати, що дитині робити. Все це фактори стресу. Якщо ваш малюк боїться, важливо ненав’язливо з’ясувати чого саме.

Мені було дуже важко не намагатись витрусити з дитини, що саме його лякає, і я була щаслива, коли ще на першому тижні адаптації він прийшов до мене і сам повідомив, що йому страшно, бо багато нового. Я тоді сказала, що це нормально, коли страшно, я теж боялась подаватися на навчання, бо це було щось нове для мене, але я спробувала і тепер щаслива. І ще казала, що коли він був маленький, то боявся іграшкової акули, а тоді підріс, і перестав її боятися.

Не варто порівнювати дитину з иншими, мовляв, ось, усі дітки чемні, ти один плачеш, це дуже знецінливо і жорстоко, краще назвати почуття й поговорити про їхню нормальність, обійняти і поцьомати. Це нормально — не хотіти в садок, хотіти маму, трошки боятися, сумувати і скучати, скоро ми побачимось, після обіду я обов’язково заберу тебе, все, цьом, папа.

Пам’ятаймо, що найбільший страх дитини — бути покинутою. Я ніколи нікому тебе не віддам, я тебе люблю, бо ти найцінніше, що в мене є і ти дуже мені потрібен.

Є історії на кшталт тієї про видреня з чудової книжечки “Милі казки на добраніч”, які допоможуть пережити той стрес разом.

Основну проблему садків я вбачаю в шумі і швидкій переключці активностей. Це присутнє майже всюди, але чудово, що люди починають розуміти, що в дошкільному віці найважливіше для дитини — вільна гра. Вільна гра, мінімальний графік, щоб окреслити межі і максимум повітря.

Думка психолога

фото Gabe Pierce

Чи проходить дитина через стадії заперечення-гнів-торг-депресія-прийняття, потрапивши до садка?

Проходження цих стадій прийняття неминучого, змін у житті, не є обов’язковим для кожної людини, може бути не такий порядок, чи зовсім відсутні деякі з стадій. В дітей це так само індивідуально і залежить від особистісних рис дитини і, звісно, від її віку. До того ж велике значення має те, як батьки реагують та що відчувають, коли дитина іде до садочка.

Зрозуміло, що бажано віддавати дитину в садок тоді, коли вона до цього готова, але часто трапляється так, що батькам треба йти на роботу і вибору нема. Чи можна якось пом’якшити таку форсовану адаптацію?

Коли вибору нема, в першу чергу треба пам’ятати основне правило: спокійні батьки — спокійна дитина. На період адаптації намагатися приділити більше уваги дитині, але не перевтомлювати, краще робити щось приємне та звичне разом. Дотримуватись режиму дня та відпочинку.

Які зміни в поведінці дитини є тривожними дзвіночками (не є нормою під час адаптації)?

“Тривожними дзвіночками” є помітна зміна у звичній поведінці дитини. Наприклад, дитина стає більш замкнутою, чи агресивною, капризною. І особливо треба звернути увагу, якщо ці зміни тривають досить довгий час. Наприклад, буває, що навіть коли дитина досить самостійна, слухняна, “зручна”, не агресивна, не плаче, в садочку вона замкнута, не включається в ігри з однолітками, часто хворіє.

У період адаптації зміни в поведінці будуть, але не великі та повинні зникнути при вдалому проходженні цього періоду. Тому обов’язково треба слідкувати та тримати на контролі самопочуття дитини. Про випадки коли порушується сон, починаються проблеми з туалетом чи дитина взагалі відмовляється їсти чи ходити в туалет у садку можна вже сказати, що треба терміново вирішувати ситуацію.

Чи можуть часті хвороби під час адаптації бути психосоматичними? Чи можна тут щось вдіяти?

Можуть бути й психосоматичні захворювання, допомогти може спокійна реакція на захворювання, позитивне налаштування батьків, звісно не сварити дитину, не створювати тривожний емоційний фон. Дитина почне хворіти частіше на період адаптації в садку в будь-якому разі, тому головне відпочинок і не перенапружуватись емоційно та фізично в цей час.

Як розмовляти з вихователями про неприйнятні методи щодо дитини, щоб не накликати на дитину ще більше гніву?

Оце питання дуже цікаве). Перше, що можу сказати, — що розмовляти треба коректно. Якщо ви бачили самі чи дитина вам розповіла про неприйнятні для вас методи виховання, це загалом нормально ввічливо поговорити про це з вихователем особисто. Коли це не допомагає, варто підійти до завідуючої. Всі люди, можуть бути неідеальні та помилятися, але в садочках здебільшого працюють професіонали, тому не треба боятися, ви краще знаєте свою дитину і вихователі охоче співпрацюватимуть з вами. Це ми, звісно, говоримо про ситуації, які вкладаються у норми поведінки дитини певного віку. А ось у ситуації, коли ваше звернення може накликати ще більше гніву, можна вже говорити про відвертий непрофесіоналізм працівників.

Чи доцільно підкреслювати дорослість дитини в рамках адаптації?

Підкреслювати дорослість дитини під час адаптації варто тоді, коли ми це робимо у позитивному і тільки позитивному тоні. Показуємо значимість її нового статусу.

Як варто реагувати на істерику, яка стається вже на території садка (я не хочу в садок, мама не йди)?

Перш за все, треба розуміти, що істерики у садочку дуже ймовірно, що будуть, це нормальна реакція для дітей 2-3 років. Але в жодному разі не треба сварити та карати дитину за сльози при розлученні. Краще обійняти, поцілувати, ще раз сказати ,що любите та пообіцяти забрати в певний час. Віддаючи дитину вихователю, намагайтеся зберігати спокій, діти дуже добре відчувають ваш емоційний стан. Не затягуйте прощання: переодягли, поцілували, пообіцяли забрати та швидко пішли. Діти у віці 2-3 років часто плачуть, але коли мама йде, вони здебільшого досить швидко відволікаються на іграшки.

Що робити, якщо малюк відмовляється їсти чи ходити в туалет у садку?

Ми вже торкнулися цієї теми трохи раніше; зараз розглянемо більш детально. Дитина відмовляється їсти в садочку, — що ми маємо на увазі? В першу чергу треба з’ясувати причину: чи дитина здорова, чи вона й удома небагато їсть, чи можливо не голодна, є також діти, що їдять дуже перебірливо. В такому разі можна чи усунути проблему (наприклад, закладений ніс), чи почекати поки зголодніє, або дитина з’їсть те, що для неї звичне і стільки скільки потрібно. Про все це треба розмовляти з вихователями. Може бути, що вихователі з кращіх міркувань вимагають, щоб дитина все доїдала, а їй це не потрібно.

Коли дитина відмовляється ходити в туалет, також треба спочатку дізнатися, що її непокоїть: чи це не такий горщик/унітаз, як удома, або може бути сором’язливість чи страх. Наприклад, якщо вихователь водить діток в туалет одночасно, і невдоволено реагує, коли дитина хоче в инший час. Про це теж треба поговорити з вихователем. І обов’язково з дитиною, — навчити як можна усамітнитись у туалеті -—відвернутися, піти в час, коли там нікого нема тощо, навчити також, що дитина має право та повинна піти до туалету, коли хоче, а не терпіти. Також дитину може налякати щось, наприклад, павук у туалеті. Коли ж ці проблеми виключені, тоді відмова від їжі і/або туалету може полягати у важкій адаптації, конфлікті з вихователями чи дітьми, спробі привернути увагу. Тут вже складніше вирішити проблему.

Анна Контарез,
дитяча та сімейна психологиня,
працює в дитячому клубі “LITO”

Епілог

9:00, дитина біжить в садок із самурайським кличем “це мій садок!!!”. (Я репетувала, що біжу в садок їсти його сирники)

prynadiyi

Дякую. Є опція слухати через платформи: https://prynadiyi.com/index.php/audio-blog/

юка

адіоначитка – це прям супер. на жаль, зупиняється, коли гасне екран телефону. сподіваюсь заюзати поради невдовзі на практиці.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

читайте нові статті першими

Loading