Не люблю структури у власному житті, але люблю структурувати. Це мабуть сильно кидалося в очі в моїх останніх статтях. Нині, в небезпечній близькості до епізоду вигорання, захотілося написати щось вільніше, в потоці, про те, що зараз тримає купи мою черепушку.
Мені добре відомо, що таке вигорання і з яких причин воно стається саме у мене: коли я не здатна примиритися з обставинами, на які можу повпливати від нуля до мінімуму, і кидаю всі сили на боротьбу з вітряками замість дослухання до власних ритмів. Може, це власне і є такий ритм у мене. І коли довгий час, незважаючи на всі зусилля, жодних результатів не видко, починається воно. Я миттю ловлю його, бо це не вперше, не востаннє, і починаю намагатися витягувати себе. Але методи щоразу инші. Так, одне вигорання привело мене в терапію, а друге хоче ізолюватися навіть від неї.
Ця “спроба вигорання” вирізняється тим, що чи то паралельно, чи як його частина, у мені відбуваються певні метаморфози, зокрема переоцінка пріоритетів. Про увагу кричать мій добробут, моя дитина — моя сім’я. Я повинна навчитися відпускати решту, роблячи необхідний мінімум, і це смертельно тяжко для людини проєктів, якою я є.
Що ж тримає мене зараз, що не дає злягти?
За що триматися, коли все валиться
Сон
Передусім я, звісно, таки максимально злягаю. Змушую себе спати замість варитися в думках чи інтернетрях, спати максимально багато, спати вдень і вночі. Це тяжко, бо мозок верещить, що я марную час, — я точно знаю, що це не так, — і так ми собі сперечаємось. Я, звісно, потроху перемагаю в цій суперечці.
Тіло
Тілу важливий не лише сон. Тіло саме по собі важливе. Тіло, звісно, давно кричало, бо воно власне кажучи кричить чи не першим, але ж ми не слухаємо, абюзимо — воно видається тривким, і може почекати. (насправді ні) Тіло — це інструмент, через який можна робити з собою чудесні речі — розуміти себе, чути, насичувати, зокрема, прекрасним; врегульовувати себе, звільнятися від зайвого. Дотики, прогулянки, танці, струшування, акупунктурний килимок, тепінг, йога, масаж, дрібна моторика (піаніно, вишивка), дихання, дихання — безліч речей можна робити з тілом — з собою.
Люди
Впродовж останніх років надійною опорою для мене була психотерапія. Але нині я не відчуваю її як одну з основних опор. Звісно, завжди приємно мати собі постійний стосунок, у якому тебе знають такою, як ти є, ніколи не засудять, завжди підтримають, цінна передусім ця присутність та постійність. Але нині цей стосунок відійшов у тінь, бо хочеться ізолюватись. Я дуже не хочу людей. Люди це страшно, тривожно, метушливо, енергозатратно. Водночас розумію, що самоізоляція зараз зруйнує мене теж, тож стараюся мудро балансувати.
Я створила собі коло підтримки, і ми зустрічаємося собі щотижня поговорити. Бо Барбара Шер казала, що ізоляція — убивця мрій, і я знаю, що вона мала рацію. Нині об’єднуватися в спільноти важливо як ніколи.
Дитина
Дитина також ресурсожер. Водночас я розумію, що вкладання в дитину допомагає мені почуватися краще. Просте спостерігання за цим малим чудом — теж.
Маленькі речі
Як та книжка, яку я щойно дозволила собі придбати, щоб відсвяткувати вступ до університету. Як той чай, до якого можна попринюхуватись — липи мені зараз чи чебрецю? Запахи квітів, грибів, дощу — літечко. Вирощування рослинок. Відчуття природи на дотик — ніжками в траві, писком у чорницях.
Улюблена справа
Вродовж майже восьми років однією з моїх опор є цей блог. Сьогодні я також зрозуміла, що маю в своєму житті дуолінґо вже понад десять років. Ці маленькі постійні речі — також терапія, каркас для психіки.
Визнання своїх почуттів
Бути. Або як я кажу “хочу бути як будда — будь що буде”. Бути — це передусім визнавати як тобі зараз, приймати дійсність, називати. Я втомлена, мені страшно й тривожно.
Прибирання
Прибирання — це само по собі заземлення. Окрім цього, організовуючись зовнішньо, позбуваючись зайвого, робиш собі ясність і тишу, отримуєш відчуття хоч якогось контролю.
Структурування
Я з тих людей, які ненавидять рутини і структуру дня. Це не означає, що мені вона непотрібна, ні, кожній та кожному з нас потрібні 3с (структура, стимули, стосунки). Але як і з кожним інструментом — потрібно знайти своє.
Оскільки моя голова максимально переповнена і перестимульована, логічно все це кудись вивантажити. Я не встигаю за своїми ідеями, тому виписала їх і структурувала на папір — щось пішло в записник, щось — на стіни. Я також максимально заповнила свій ґуґл-календар, але не так, щоб задихнутися, а так, щоб з’явилася мінімальна структура з максимальними опціями. У мене там 5 кольорових категорій: події, рутини, час для концентрації, час з дитиною та відпочинок, і до кожної категорії є список того, з чого я можу вибрати — це дуже допомогло.
Оскільки я витрачала чимало на часу на тривогу щодо того, що часу мало, я вирішила, що це також варто виписувати на папір.
Щоденник
Завжди знала силу джорналінгу, але ніколи це не було настільки помічним, як сьогодні. Щоденник вкінці дня допомагає мені пам’ятати, усвідомлювати, що нині взагалі відбувалося, який сьогодні день тижня, дата, рік. Це теж форма контролю. Він також допомагає мені боротися з внутрішнім критиком, який все доводить, що я сьогодні абсолютно нічого не зробила, час минає, а я залишаюся неробою) Ось тобі, критику, факти: я роблю до-фі-га. Пишучи, я змушую свого затурканого захисника брати слово теж, змушую себе до похвали і цінування власних зусиль, і себе як такої. Я навіть виявила, що я доволі добра мама, незважаючи на все те, що було мені попередньо відомо від внутрішнього критика.
Читання
Я зменшила читання до мінімуму. Це страхітливо, бо читання майже завжди було моїм основним способом відпочинку. Але настав час зізнатися собі, що саме зараз це виснажує мій перенавантажений мозок.
У попередньому епізоді вигорання я читала наніч Барбару Шер — допоки не прочитала всю. Вона огортала мене теплом, говорячи про знайомі речі і складність з простою мудрістю. Читати терапевтів тепер загалом мій kink. Нині в мене нова улюблениця, яка саме нещодавно почала проводити живі етери по четвергах — Юлія Савчук. Дуже рекомендую. Юлія якось долучилася до моєї статті-поради як обрати психотерапевта. У Юлії на сторінці є записи, можна дивитися, і дуже їй дякую за таку підтримку. Зазвичай мені важко дається сприйняття на слух, але цього разу, поки не можу читати, дуже норм.
Це ок не читати якийсь час, це не є якийсь мій обов’язок, це не має бути моєю в’язницею — це має бути кайфом. (Брешу, я щойно купила книжку, але хай це буде про рідкісний зараз кайф купування і святкування вступу до шведського універу).
Йти за потоком
Вступ до шведського універу — чудовий привід собою попишатися — одне лиш розібратися з тутешньою системою вартувало немалих зусиль. Але це також будить купу страхів, що я банально не вигребу соло-материнства, навчання шведської, навчання в універі та роботи водночас. Тим паче зараз цінно вчитися відпускати, робити те, що можливо робити, а в решті — дозволяти всесвіту подбати про себе, — адже досі йому це якось вдавалося.
В щоденничку я часто нагадую собі: я жива. І це воістину так — з усім, що з цього виходить. Ми живі, ми різні, змінні. Ті інструменти, що працювали вчора, нині не працюють, мрії й цілі можуть ставати неактуальними, все постійно потрібно переглядати. Все тече, все міняється, і це і є життя.
