…дитина відчуває потребу виправдовувати своїх батьків. Діти до безумства люблять своїх мам і татів і відчувають, що повинні їх захищати. Все, що не робили мої батьки, було на краще.
Карлос Ґонсалес “Цілуйте мене!”
Карлос Ґонсалес наштовхнув мене на ряд тем, про які хочеться поговорити. Одна з них — тема биття дітей. Читаючи про це в Ґонсалеса, я відчувала як всередині все стискається: від відчуття протесту, жалю і… власних спогадів.
Зміст
Говорити відкрито
Мені подобається те, що спостерігаю сьогодні: люди дерзають говорити відкрито про найтабуйованіше, найболючіше, найпотаємніші кошмари виходять назовні так, щоб всі їх бачили і визнали за жах, — так у темряву проникає світло, і вже не страшно, і нарешті стає трохи краще. Люди говорять про зґвалтування, про прийняття своїх ‘негарних’ чи понівечених тіл, про втрачених дітей і багато инших речей, які були завжди, лише не конче обговорювались, потлумлені палючим соромом та страхом.
Я замислилась про те, що таке той страх, і дійшла висновку, що перш за все то страх осуду = не бути зрозумілим. Заскорузлі в своїх поняття люди засуджують від нерозуміння.
Звісно, я теж не виняток: скільки разів я в простоті необережно щось ляпнула, а люди у відповідь вказали на мою недалекоглядність. Певно саме тому говорити так важливо: щоб горизонти розширювались, розуміння поглиблювалось. Головне мати місце те все прийняти.
Скільки разів я думала, що вже відпустила, а тоді знаходила свій камінь на тому ж місці. Виносячи на люди, маєш шанс почути оте “me too” і зрозуміти, що ти не одна з таким досвідом і маєш право відчувати те, що відчуваєш.
Секта
Багато років тому, коли мені виповнилось 18, я вирішила піти з дому. В секту.
Загалом мені зрозуміла ненависть до сект і наскільки тонкий лід розмова про них. Секта асоціюється передусім з маніпуляцією свідомістю людини. Природно бити на сполох, коли хтось із твоєї сім’ї потрапив до однієї з них. Але є кілька моментів, на які я хочу звернути увагу.
По-перше, християнство, до ідеї якого ми всі так звикли, — це секта юдаїзму.
По-друге, намагаючись когось рятувати від секти, ми насамперед навряд чи замислюємось, чому людина туди потрапила. По-третє, “потрапила” замість “пішла” позбавляє людину суб’єктности.
Якщо ваша дитина пішла до секти, це показник якоїсь великої незадоволеної потреби. А це означає провал у родині та загалом суспільстві. Бо в секти ідуть передусім по відчуття приналежности, те відчуття, яке людина природно мала б отримувати в своєму племені. Отже, навіть якщо свідомістю людини справді зманіпулювали, секта цілком може здати той іспит, який провалило суспільство.
І єдиний інструмент, який може допомогти повернути людину з тієї секти — це бажання слухати і здатність чути. А це велика рідкість.
Домашній арешт
Те, до чого зазвичай вдаються натомість, — це спроби пояснити, переконати, нав’язати, а то й втримати силоміць. Саме це і сталося зі мною. Мене зводили до психіатра, який сказав, що зі мною все гаразд. Мене зводили до екзорциста, який сказав, що зі мною все гаразд. Мене зводили до ворожки, яка нарешті сказала, щось, що хотіли почути. Мене посадили під домашній арешт, залишивши без будь-якої моральної підтримки і зв’язку з зовнішнім світом, і все, що мені залишилось, — це думки про суїцид.
Поза всяким сумнівом сім’я мене любила і хотіла захистити. Але саме нездатність слухати й невіра в мою суб’єктність убила будь-яку спробу діалогу в корені. А коли людина відчуває насильство, її природна реакція — захищатися. Парадокс секти саме в тому, що в ній тебе слухають, часом дійсно чують, часом вдають, — але цього у будь-якому разі достатньо для того, щоб сформувати те, чого людині, можливо, бракувало раніше — прив’язаність. А це людина вже ні на що не проміняє, принаймні допоки не з’явиться потреби ще глибшої.
Втеча
Три тижні я сиділа в сльозах і соплях, відрізана від світу, обмірковуючи способи самогубства. Зрештою я змогла втекти, згладивши їхній біль, як лиш могла: мені було важливо, щоб їм не боліло.
Згодом я зрозуміла наскільки неправильною була ця логіка. Дитина, яка переживає насильство, бере на себе відповідальність за біль дорослих. Дитина, яка сама потребує захисту, намагається захистити тих, хто мав би захищати її, щиро думаючи, що саме це і робить. Так, розриваючись між болем за них і правом бути собою, я й сепарувалася. Але тоді цей термін був мені ще невідомий.
У мене підгинались від страху ноги, коли я втікала: хотіла бігти, та радше волочила ноги. Моє життя було багате на пригоди, але саме це була найстрашніша його мить: дитина, що втікає від батьків до секти, по голій трасі, стрибаючи в снігові кучугури, щоб порятуватися від вантажівок. Лише зараз я розумію, наскільки в тих стосунках щось було не так не з моєї провини, а до цього, роками, я варилася саме в ній.
Досвід
Наступних кілька років були повні пригод і цінного досвіду, я щаслива, що мала їх, незважаючи на те, що й вони принесли мені чимало болю. Різниця в тому, що цей біль був добровільним, і я б нікому не віддала ці роки. Але час минув, обставинии змінились і досвід цей для мене вичерпався. Зрештою повернувшись, я застала куди більше сивини на батьківських головах, і це дуже кольнуло. Весь цей час було боляче за них, за нас, за нерозуміння, й боліло ще багато років. Вони очікували на вибачення, але мені не було за що вибачатись: вільна людина зробила свій вибір.
Чесність
Я завжди була чесна і відкрита до співпраці, завжди намагалася поділитись думками. Але натикалася на стіну.
І лиш більш ніж за десять років, мені раптом кольнуло зовсім инше: їм вибачатися таки було за що. І раптом я буквально фізично відчула, як всередині все посипалось: я не знаю цих людей і не певна, що нас пов’язує, ґрунт під ногами похитнувся. Перед очима промайнули татові ляпаси, часом до гематом, мама, що жбурляє мене на підлогу і копає ногами. Це радше винятки, ніж правило, з инших моментів життя, за які я відчувала пекучу провину. Адже діти повинні бути слухняними, а батькам так важко нас виховувати, чи не так?
Всі ми живі люди
Але ні, діти нічого не повинні, з ними треба шукати спільну мову. Мені теж боляче, я теж жива людина. Але мій біль ніколи не було почуто і прийнято, я не мала права на біль. Нині я повертаю собі це право і вислуховую себе, пишучи.
Мої батьки не тирани і вони старалися, я не просто переконую себе а цьому, а знаю. Сьогодні, як мама, розумію їх ще краще, знаю, як це, відчувати безпорадність, знаю як це, не могти стримати емоцій, не справлятися з ними, не розуміти як діяти і не могти стрибнути вище своєї голови. Насправді тут немає винних, а є історія, яку я розшифровувала впродовж багатьох років, доки все не стало на свої місця.
Сьогодні я думаю, яким могло б бути моє життя без насильства, і страшенно боюся агресії щодо власної дитини, не дай бог крикнути, не дай бог підняти руку, адже часом буває так важко не втратити самоконтролю, так важко слухати і дозволяти дитині помилятися, так важко розуміти, де межа. Але одне знаю напевне: якщо подібне станеться, я буду просити пробачення. Не пам’ятаю, де саме почерпнула цю думку, але для мене вона найважливіша у власному батьківстві: дітей не потрібно виховувати, виховувати потрібно себе. Але і це шлях.
“Якщо ми зриваємось на дитину, нумо вчиняти так самісінько, як учинили б, якби на її місці був колега чи наш дорослий родич:
- Старатись, аби це більше не повторювалось.
- Визнавати, що ми вчинили погано, і соромитись цього.
- Просити пробачення.
Карлос Ґонсалес “Цілуйте мене!”
І я б ще додала ЧУТИ.
Про користь болю читайте тут.
