Я часто кажу собі: справа не в тому, що люди тебе не цінують. Вони просто не знають про твоє існування. Кажуть, пересічна людина зустрічає за життя близько 10000 тисяч людей. Теорія Дунбара (Dunbar’s Number) стверджує, що мозок людини має обмеження на кількість стабільних соціальних зв’язків, які він може підтримувати — близько 150 близьких знайомих чи друзів; хоч кілька років тому Стокгольмський університет із цим посперечався. Як би там не було, ми часто обмежуємося певною кількістю людей, і незважаючи на їхню “якість”, маємо властивість прив’язуватись і не бажати відмовлятися від них на користь инших.
При цьому ми часто почуваємося самотніми, маємо труднощі з віднайденням “своїх” та почуваємося невидимими. Власне, серйозність проблеми відчуття “невидимости” різниться від соціуму до соціуму, і формується це відчуття змалку.
Етапи інтеграції в суспільство
Наша дитяча інтеграція в сімейну систему — це перший і ключовий етап соціалізації. Якщо в дитинстві людина не отримує визнання, любови й відчуття «я важлива», це може залишити глибокий слід.
Дослідження, які це підтверджують:
- Теорія прив’язаности: діти, чиї емоційні потреби не були задоволені, схильні відчувати себе «невидимими», менш вартісними. Це впливає на їхні стосунки в дорослому житті — вони можуть або уникати близькости, або навпаки, постійно шукати підтвердження власної цінности.
- Studies on Childhood Emotional Neglect (Дослідження емоційного занедбання в дитинстві): дослідниця Jonice Webb називає CEN «невидимою травмою». Вона не залишає фізичних слідів, але створює враження, що твої емоції не мають значення. У дорослому віці це часто проявляється як хронічне відчуття самотности й меншовартости.
- Intergenerational Trauma Research: дослідження показують, що травми можуть передаватися між поколіннями навіть на біологічному рівні (через епігенетичні зміни), тому «коло» може повторюватися навіть на такому рівні.
Друга “спроба інтеграції” — це школа. Третя — в суспільство. Якщо перша спроба була провальною, дуже вирогідно, що травма буде повторюватися, а людина так і тинятиметься світом з відчуттям невидимости, недооцінености чи меншовартости. В моєму випадку всі три спроби були провальні. Може саме тому я не відчуваю ніякої різниці, інтегровуючись в инших країнах, чи радше навпаки відчуваю різницю культурну — з більшими шансами врешті-таки інтегруватися в соціум — у країнах, де люди загалом видиміші. Я писала про ці відчуття раніше, коли побачила різницю на мікрорівні, вперше потрапивши до Еспанії — привітні усмішки незнайомців, автомобіль, що завбачливо гальмує на пішохідному переході задовго до того, як ти на на нього ступаєш.
Після третьої невдалої спроби це стає хворобливим. Важко розібратися — з тобою це щось не так чи зі світом, продовжувати тобі йти назустріч чи “не кидати бісеру перед свинями”. Бо глибоко всередині ти добре усвідомлюєш свою цінність, — чому ж її не бачать инші? Що його робити — відкриватися “обраним” чи ховати себе до останнього — на зло “кондуктору”?
Чутись невидимими — легко
Легко відчути себе невидимими. Ми уявляємо, що якщо ми справді цінні, визнання прийде автоматично. Але більшість людей занурені у власні життя; вони не шукають нас на горизонті. Вони не бачать наших зусиль, думок, які ми плекаємо, чи любови, яка шукає виходу — якщо ми самі про це не повідомимо. А часом повідомляємо — та якось не так.
Особливо це відчувається при пошуку роботи. Ми надсилаємо сотні заявок, пишемо супровідні листи, адаптуємо резюме — і часто не отримуєте жодної реакції. Після всіх зусиль, легко сприйняти цю тишу за власну незначущість. Але насправді все простіше: рекрутери отримують сотні заявок, часто однакових — адже ми самі шліфуємо їх до якогось золотого стандарту. Як на мене, найчастіші причини відмов чи тиші — неможливість розгледіти особистість за шматком паперу або містичніше — це просто не наше місце.
Наша цінність не зникає лише тому, що її ще не визнав світ. Світ — це не моноліт, який сидить і вирішує, хто вартий уваги, а хто ні. Це безліч окремих людей, кожен з яких може одного дня стати тим, хто «помітить». Власне кажучи, ніщо, крім моноліта, не є монолітом, і я вважаю, що це є щось дуже важливе до пам’ятання: все має складну структуру.
Невидимі генії
Світова історія знає безліч прикладів людей, які роками залишалися «невидимими», перш ніж світ нарешті їх почув.
Вінсент ван Ґоґ продав лише одну картину за життя. Проблема була не лише у Ван Ґоґу — але в контексті: суспільство не було готове бачити таке мистецтво. Чи міг він у такому разі зробити щось по-иншому? Теоретично міг — шукати инші контексти. Маркетинг не пропоную, хоч по смерті його “витягнув” саме він.
А Емілі Дікінсон? Чому за життя вона опублікувала менше десятка віршів, а по смерті стала класиком? Можливо, вона була достатньо видимою для себе, щоб не прагнути зовнішньої видимости.
Модель Тімоті Лірі «Коло міжособистісної поведінки»
Зізнайся. Ти не такий, як вони. Ти навіть близько не схожий. Иноді ти можеш одягнутись, як вони, дивитися ті самі бездумні телевізійні шоу, може навіть поїсти той самий фастфуд. Але чим більше ти намагаєшся вписатися, тим сильніше почуваєшся чужим, спостерігаючи за «нормальними людьми», які живуть своїм автоматичним життям.
За кожним разом, коли ти кажеш стандартні фрази на кшталт «Гарного дня!» чи «Сьогодні жахлива погода, еге?», всередині ти прагнеш сказати заборонені речі: «Розкажи щось, що змушує тебе плакати» або «Для чого, на твою думку, існує дежавю?».
Зізнайся, ти навіть хочеш заговорити з тією дівчиною в ліфті. Але що, якщо та дівчина в ліфті (і лисіючий чоловік, який проходить повз твою кабінку на роботі) думають те саме? Хто знає, чого ти можеш навчитися, ризикнувши заговорити з незнайомцем? Кожен несе частину пазлу. Ніхто не з’являється у твоєму житті випадково. Довіряй інстинктам. Роби несподіване. Знайди своїх…
Тімоті Лірі
Окрім зміни контекстів і стратегій, окрім роботи над відчуттям самоцінности та надання простору речам, які стаються тоді, коли мають статися, якщо робити свої маленькі кроки, є ще дещо.
Модель Тимоті Лірі, «Коло міжособистісної поведінки», відображає поведінку людини вздовж двох осей: домінування–підпорядкування та тепло–ворожість. Часто ми відчуваємо себе непоміченими не через власну неповноцінність, а через невідповідність стилю нашої поведінки та реакцій оточення. Наприклад, якщо людина природно тепла й привітна, а у відповідь стикається з байдужістю або холодністю, її спроби встановити контакт можуть залишатися непоміченими. Якщо ж хтось домінантний або надто наполегливий, це може відштовхувати тих, хто більш сором’язливий чи обережний.
Принцип комплементарности, що лежить в основі моделі, пояснює, як поведінка однієї людини викликає певні реакції иншої. Відчуття невидимости в соціальному чи професійному середовищі часто не означає, що людина нічого не варта, а радше вказує на те, що инші не відповідають їй «комплементарно». Це особливо помітно під час пошуку роботи чи в нових колективах: зміщення стилю взаємодії може створювати відчуття, що тебе ігнорують, навіть якщо ти демонструєш реальні цінності.
Розуміння цього дозволяє зменшити самозвинувачення і придивитися до взаємодій уважніше. Модель Лірі допомагає усвідомити власні схильності, помітити, як вони поєднуються з контекстом, і коригувати поведінку так, щоб бути помітним і почутим. Иноді це означає трохи більше наполегливости чи сміливости, иноді — пошук чи створення просторів, де твій стиль взаємодії сприймається природно і цінується. Модель показує, що невидимість не завжди є доказом особистої недостатности; вона може бути результатом простого невідповідного соціального контексту, який ще треба знайти або створити.
