Людина – це бог, занепалий, який невиразно пам’ятає небо, з якого походить.
Лярошфуко
Є у мене друг, дуже ми собі любимось, але його надзвичайно дратує моя інтуїтивність, мовляв, є у мене розум, але замість того, щоб ним користуватися, чудовим таким, конкретним, я відмазуюсь інтуїцією, туманною, абстрактною. Він вважає, що займатися розумом мені лінь. Що ж, він має рацію, але лінь мені радше тому, що інтуїтивно я все вже знаю, а діла розуму лише сплутують карти. Розум допомагає комунікувати з иншими заблукалими вівцями з відключкою інтуїції, або вигрібати, коли власна інтуїція потонула в овечому беканні. Розум вам в принципі до одного місця, якщо маєте вухо нагострене всередину і відсутність тлінних амбіцій. На інтуїції можна прожити по-справжньому добре життя, чого усім і бажаю.
Мені пощастило під час вагітности і в перші місяці життя Прибульця бути далеко від людей. Суспільство все ще знаходило шляхи чинити на мене тиск, але в більшості мені вдалось протистояти. Я знаю як складно тим, кому пощастило менше: в стаді куди важче почути себе.
Я була певна, що моє покоління, хоч народжене в кінці 80их, але вже совок-фрі, але де там, совок віком, як ціла хора на голову людина, що підпсувала нам генетику на багато поколінь. Але не люблю ниття на цю тему і перекладання відповідальности, мовляв, ми не винні, нас совок зіпсував, психічно зламав, зґвалтував наші душі. Було таке, так, неприємно, але пора б уже припинити вимітати на нього сміття. Головне правильно ідентифікувати, що у вас звідки: це нав’язане совком, це – школою, це – батьками, це – суспільною думкою, це – тєліком, чи то пак нині вже стрічкою у фб, і десь під шарами того всього тихенько попискує ваше я, не кажучи вже про інтуїцію.
Так от, якщо забути на хвильку, як сильно покалічив нас совок, і подивитись на речі раціонально, то є один важливий вірус, який доведеться таки викоренити самим, егеж, зробити зусилля. Ним, завдяки совку, ми заражені куди більше, ніж инші представники людства. Страх. Передається навіть повітряним шляхом, вакцини нема.
Страшно жити, страшно вмерти і втрапити до пекла, страшно бути не як всі, страшно під тиском суспільної думки, страшно, коли в суспільства її ще нема, і формувати власну страшно теж. Що вже казати про те, щоб піти народжувати в ліс чи на безлюдний острів. Страшно.
А народжувати дитину треба в лісі або на безлюдному острові. Та що там народжувати – зачинати. На лінії такий шум, що не чути не те, що себе, а й співу пташок. Ми, що природньо відаємо, знаходячись між людей, мимоволі падаємо у пекло знань, змінних, плинних і тлінних. Часом це навіть прекрасно.
Всі певно чули фразу ‘от будуть у тебе свої діти’. А ‘от виростеш – зрозумієш’? А ‘от доростеш до моїх літ’? Ви шо смієтесь, це взагалі колись закінчиться? Бо ось, приміром, дитина в тебе є. Але цього не достатньо: от буде у тебе їх п’ятеро, от підуть вони в школу, от якби то була трійня, от чекай-но сядуть на наркотики. Мене одного разу запитали як я смію говорити про вакцинацію, якщо у мене ще нема дітей. Жінко, у мене немає дітей, а не здорового глузду. Але я не про це. Якщо відкинути злий посил тієї фрази, вона насправді має сенс: от будуть у мене діти, тоді побачу й відчую, що з ними робити, і ніхто мені для цього не потрібен, природа подбала про все сама. Якщо ви заплутались і не знаєте, як правильно, виженіть усіх з хати і прислухайтесь до себе.
Слухаючи себе під час вагітности, ви відчуваєте, що вам можна все, чого хочеться, більше того, якщо хочеться, отже, треба. Інтуїтивно відмежовуєтесь від джерел стресу, інтуїтивно тягнетесь до прекрасного. За нормальних обставин інтуїція ніколи не нарадить вам сідати на дієту, перерізати пуповину негайно ж після пологів, затикати дитину дурником чи припиняти годувати грудьми, – це справа рук соціуму, в якому ви живете. Інтуїція – не тваринний інстинкт, вийдіть зі стада, і ви її почуєте.
Інтуїція – це інстинкт розуміти. Як і всякий рефлекс, я б поділила її на умовну та безумовну. Умовна виходить із нашого досвіду, а отже, може помилятися (скажіть це своїм матерям і собі самим), безумовна ж інтуіція – то голос істини та найцінніший дар, що його ми губимо у натовпі. Ви теж, мабуть, чули заповітне ‘ти не в лісі живеш’? Так, на жаль, не в лісі. Але як мінімум народжувати треба саме там. Або на безлюдному острові.
