Мене часто питають як я все встигаю. Дідька лисого я, звісно, щось встигаю, але роблю багато різних речей — можливо тому виникає така ілюзія.
Таких, як я, Барбара Шер називала “сканерами” — люди, яких цікавить багато речей. Проблема сканерів полягає в тому, що їм важко поскладатися — хочеться все й одразу, а клонуватися нема можливости. Барбара намагалася допомогти таким людям, пропонуючи робити папочки, графіки (на роки), списки проєктів, розкладати інтереси по категоріях і чергувати їх у часі, щоби не кидатися між усім одразу. Вона пропонувала створювати системи, які ніби дають відчуття рамки й завершености: окремі “контейнери” для кожної сфери, куди можна повертатися без відчуття провини, що щось загубилося. Я частково користуюся її порадами там, де доцільно, але є лише одна річ, яка дійсно працює для мене — ловити момент.
Міт великої миті і практика малої
Якось я писала про міт про велику мить — мить, на яку люди чекають, аби нарешті щось почати чи зробити – яка часто ніколи не настає. Але існує така річ, як мить маленька – саме та, в яку легко здійснити певний маневр. Є дві маленькі хитрості, які я використовую, щоб ловити таку мить:
Щоденне налаштування
Щоранку я запитую себе: що я хочу і можу зробити сьогодні? У мене завжди є список справ, які нізащо не вдасться вмістити в один день чи будь-які людські категорії, але щодня є умовний настрій на щось конкретне: навчання, робота, особисті проєкти, кулінарія, прибирання, читання, саджання рослинок, спорт тощо.
Деколи ноги самі несуть куди потрібно і я просто рендомно щось роблю. Так мене занесло зараз писати цей текст. Так нещодавно я написала пісню — уперше за роки.
Я сиділа собі й працювала, коли знайомий музика написав, що хотів би якусь колаборацію — заспівай щось каже, зімпровізуй, я б хотів щось політичне. Я не сильна в імпровізації, але відкрила блокнот і погортавши нотатки зачепилася за так само спонтанно написаний нещодавно текст, який вважала недописаним віршем, і незчулася як почала підбирати мелодію. В результаті всі плани на день зійшли нанівець — зате я не лише дописала пісню, підібравши акорди на гітарі, а й записала і пролила купу сліз, переслуховуючи її. Я щиро люблю цю пісню: вона допомогла мені пережити потрібні речі, вона гарна. Все це було тим, чого я не знала, що потребувала, все це було спонтанно і всупереч планам на день — але це і було зловити мить.
Хапатися за порив
Як тільки виникає ідея чи порив щось зробити — за це треба хапатися, або мить просто мине. Я часто не встигаю зловити мить і бачу, як ідея стає неактуальна. Ось, скажімо, блог. Часом виникає ідея статті, але я вирішую відкласти її на потім. Повертаючись до неї потім, я, по-перше, пишу з натугою, а по-друге. вона вже поза якимось енергетичним контекстом і просто не знаходить відгуку. Деякі речі дійсно приходять лише як ідея напотім, і все, що вимагається, це записати її. Тут важливо чути.
Побут без спротиву
Якщо не помити посуд одразу після їжі, він має всі шанси лежати кілька днів. Настрій готувати їжу краще використовувати на повну — готуючи максимум і морозячи надлишки. Деякі речі можна суміщати, приміром, приготування їжі вимагає певного ритму, тому сюди класно потрапляє й музика з танцями.
Що таке спротив?
Спротив виникає не стільки до самої дії, скільки до того, як вона переживається. Часто це розрив між “треба” і “хочу”. Коли дія не співпадає з внутрішнім станом, психіка наче гальмує — не тому що ми ліниві, а тому що немає зчеплення. Те саме з побутом: він циклічний, без видимого фіналу, і мозок не отримує швидкого відчуття завершености чи сенсу.
Є ще момент контролю. Побут — це багато дрібних обов’язків, які не обираєш щоразу заново. І навіть якщо вони прості, сама їхня “обов’язковість” може викликати протест. Тому найкращий момент для побуту — з прив’язкою до попередньої дії — принцип “атомних звичок”.
Перенавантаження теж грає роль: коли в голові вже й так забагато всього, навіть маленька дія сприймається як “ще одна”. Тоді спротив — це спосіб зберегти ресурс.
І нарешті, невлучний момент. Навіть найпростіша річ може не йти, якщо вона не в свій час. Але коли зловити правильний стан, те саме миття посуду може раптом піти легко, майже автоматично, без внутрішнього тертя. Тому без спротиву — це не про змусити себе не відчувати його, а про зменшення цих розривів: спіймати мить, змінити ритм, або дозволити собі зробити це инакше.
Опір і довіра до ритму
Якщо мені дуже треба щось робити, а бажання нуль, я стараюсь не опиратися цьому. Швидше за все час на це прийде після того, як я зроблю те, що хочеться натомість робити в ту мить. Звісно, коли йдеться про дедлайни, часто виникає внутрішній конфлікт, але я вчуся не стрибати через себе, а чути себе, ловлячи мить. На все свій час.
Відволікання
Я багато відволікаюся і це вважається перешкодою на шляху до звершень. Але я люблю свої відволікання — вони приносять нові ідеї, напрямки, нові витки. Часом саме в них відбувається те, що не стається в межах “основної задачі”: несподівані зв’язки чи сенси новий імпульс. Проблема полягає не в самому відволіканні, а у втраті контакту — коли воно стає просто втечею, а не рухом кудись. Тому для мене важливо не викорінювати відволікання, а навчитися їх розрізняти і використовувати. Зараз я мала б писати статтю — дедлайн — але зловила мить, написала цю статтю, і тепер звільниться місце на наступний проєкт. Це ефективніший підхід, бо коли йдеш за миттю, виконувати завдання легше — швидше й приємніше. Життя все одно постійно вириває нас із планів.
Про межі цього підходу
Це не про дисципліну в класичному розумінні і не про “робити тільки те, що хочеться”. Це радше про уважність до власного стану і вміння використати імпульс, поки він живий. Є речі, які все одно доводиться робити без настрою — але навіть там инколи можна знайти свою маленьку мить: змінити спосіб, темп або контекст. Це про довіру до себе й про те, що не всі процеси мають бути лінійними, природно вони циклічні й хаотичні. Мати план — це чудово — як опору. Але не як саме життя.
