Стаття 99: про патріархат головного мозку та жіночі потреби.

виховання здоров'я історія планування сім'ї рефлексії

 

Коли ‘не пишеться’, отже, я намагаюсь писати про щось, що мені не болить. А для чого писати про те, на що тобі начхати, – ось питання. Тому напишу про те, з чим ношуся останній місяць, в рамках акції ‘не чинити над собою насильства, де лише можу’.

Бути собою

Вчора наткнулась на дівчинку, що працювала в майстерні спортивної крамниці, вона сиділа, длубалась у велосипедах, а я не могла відірвати очей і перервати думок: що саме мене так зачарувало? Це дівчинка така сексуальна, її робота така незвична все ще для дівчаток, чи може просто це дуже привабливо, коли людина на своєму місці і робить те, що любить?

На сцені часто бачиш схоже, і певно тому так легко ‘запасти’ на музиканта: музикантами рідко коли стають з примусу чи безвиході, частіше це вибір, і людина, що любить те, що робить, похитується справі в такт і задоволено примружує очі, закохує в себе, в своє щастя.

Бути собою, на своєму місці, розуміти себе, чути себе, і діяти, виходячи з цього – природно і навіть необхідно для здоров’я окремої особи та тих, хто її оточує. Для того, щоб так жити, потрібно регулярно розмовляти перш за все з собою: що я відчуваю, чи подобається мені те, що я роблю, чого я потребую. А тоді повідомляти про це иншим. Ввічливо і спокійно. Знаю, непросто ?.

Патріархат головного мозку

Патріархат головного мозку – це історично-культурне явище, воно не має прив’язки до ґендеру, і хейтерів щодо все-ще-нового штибу мислення, що не поділяє людей на статі, є достатньо як серед чоловіків, так і серед жінок. У більшості це просто люди, які звикли. Шкідлива звичка.

Природний хід речей розставив чоловіків по ‘роботах’, а жінок по ‘кухнях’, і той же природний хід речей привів нас до неактуальности такого стану речей. Сьогодні ми перебуваємо на перетині епох. Сучасна жінка може думати, що в неї щось забрали і шукати вендетти, тоді як все, що ставалося, все за що довелось поборотись, було природним ходом речей. Як природно, втім, і відчувати фрустрацію в світлі нових усвідомлень та все ще невирівняних соціальних реалій, де жінка таки продовжує зазнавати утисків. Нині, коли ми це зрозуміли, про це треба просто багато говорити, бо представники патріархату головного мозку переважно просто ніколи не замислювались над цими речами, і продовжують жити за старим укладом на автопілоті. Треба говорити, бо до нового буває важко звикати, особливо коли сам до нього ще й не дійшов

Люди або добрели до усвідомлення сенсу партнерства, або ні. Але навіть якщо дійшли, культурно-історичні обставини часто змушують нас мислити стереотипно і вчиняти рефлекторно, і вихід із цього один – кропітка праця над самоусвідомленням та самоконтролем, тут і зараз.

Тим часом агресія, яку часто називають дискусією ?. Ніколи не вихід, але назбирується за час взаємної глухоти, шукає виходу і вибухає. Статі протиставляються і репетують одні на одних, брат проти брата, чоловік проти дружини, всі кричать, махають кулаками, за чим знов-таки нічого не чути. В жіноцтва гнів і образа, в чоловіцтва навзаєм. А ще ж той перетин епох.

Говорити і чути, чути і говорити. Дослухатись до своїх та чужих потреб. Це можливо, і дієво. І так, певно, переважно змушене виглядати

Партнерство сьогодні

“У світі, де нас часто суворо засуджують за визначення та виявлення своїх потреб, робити так може бути дуже страшно. Жінки, зокрема, чутливі до критики. Протягом століть образ люблячої жінки асоціювався з жертовністю та запереченням власних потреб на користь піклування про инших. Оскільки жінки є соціалізованими до сприйняття догляду за иншими як свого найвищого обов’язку, вони часто вчаться ігнорувати власні потреби. На одному семінарі ми обговорили, що відбувається з жінками, які інтерналізують такі переконання. Ці жінки, просячи про те, чого хочуть,  часто роблять це у спосіб, який і відображає, і підкріплює переконання, що вони насправді не мають права на свої потреби і що їхні потреби не мають значення. Наприклад, коли жінка боїться попросити про те, що їй потрібно, вона може просто не сказати, що у неї був важкий день, вона відчуває втому і хоче трохи часу ввечорі для себе; натомість її слова звучать як судова справа: “Ти ж знаєш що я не мала ані хвилини на себе весь день. Я випрасувала всі сорочки, випрала все за цілий тиждень, відвела собаку до ветеринара, приготувала вечерю, запакувала обіди та зателефонувала всім сусідам з приводу зустрічі в блоці, так що [з притиском] … як щодо того, щоб ти…? ” “Ні!”, – приходить швидка відповідь. Її жалюгідне прохання викликає опір, а не співчуття слухачів. Вони мають труднощі слухати та оцінювати потреби, що стоять за її проханнями, і, крім того, негативно реагують на її слабку спробу аргументувати позицію того, що вона повинна «отримати» чи «заслуговує» отримати від них. Врешті-решт доповідачка вкотре переконується, що її потреби не мають значення, не розуміючи, що вони висловлені у спосіб, якому навряд чи вдасться отримати позитивну відповідь.”

Маршал Розенберґ “Ненасильницька комунікація”

Рудименти патріархату зачіпають не лише жінку. Поки жінка витончена берегинька у фартушку, чоловік сильний мисливець без права на емоції. Стереотипи давлять свідомо й підсвідомо, травмами минулого, устами инших, давлять і давлять. Але ми люди, і нас об’єднують однакові потреби: в любові, розумінні, прийнятті, підтримці, самостійності, праві на вибір тощо. Це наше опертя, бо з цього розуміння починається здорове суспільство.

Ми опинилися в непростій ситуації, але оглянімося назад – це історія успіху.

Що ще цікавого

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.