Я втомлена і жива. Сьогодні без особливої структури і відповідей, а просто про бажання вмістити все і знайти опору у світі нескінченних можливостей.
Комашка чи суперлюдина?
Останнім часом мене розриває на шматки від кількости всього, що я роблю, ідей та вибору. Підготувати презентацію зі шведської чи нарешті виступити з хором — так плюс-мінус виглядає мій щоденний вибір, бо часу на все катма.
Я хочу зробити дуже багато, але я всього лиш комашка, обмежена +-4800 тижнями життя, що може обірватися будь-якої миті. Втім, я комашка творча, — яка не лише виконує ролі, а й створює їх. Я суперлюдина вибору.
Називання як опора
Називати речі все ще дуже допомагає. Так, на днях я знайшла назву для роботи своєї мрії, яку шукала роками. Мені ще довго треба вчитися і здобувати навики, щоб отримати цю роботу, але мати назву — величезне опертя, якір у просторі сенсів. Називання працює з усім, тому багатьом достатньо назвати речі чорними чи білими, щоб заспокоїтись і відпустити комплексність буття — з богом. Я злюся на спрощення, але хай будуть здорові, можливо, цим людям дійсно вдалося таким чином від’їбатися від себе. Я тим часом вперше спробувала розібрати складне в своїй першій статті в сфері глобальних проблем — про Ґазу.
Сказати менше, ніж 15 сторінок, мені не вдалося, тому я взялась писати книжку. Не про Ґазу, але про глобальні проблеми, і частинки досліджень та роздумів на шляху думаю викладати англійською на Medium та українською — на Друкарні. Заодно навчуся формулювати для різних аудиторій. Схоже, час виходити за межі ПриНадії, бо хочеться сказати все більше. Кому цікаво — підписуйтесь, підтримуйте, спілкуймося, я завжди відкрита й готова допомогти.
Називання не універсальне
Це лише один інструмент для полегшення на шляху до розуміння того, що ми одне ціле, а все пов’язано, переплетено та свідчить одне про одне. Спроба надати форми тому, що її не має.
Cвіт безконечно флюїдний. Поки ми не готові плисти разом з ним, нам потрібна структура, — саме за неї тримається наше психічне здоров’я. Тож коли складно розібратися — називаємо й складаємо по полицях. Загроза полягає в тому, що деколи ми так і починаємо жити, — на полицях, які склали самі, в чорно-білих категоріях. Так простіше.
Симона Вейль пропонувала инший інструмент: не класифікувати, а віддаватися й спостерігати. Не розв’язувати, а дивитися, що станеться, — витримувати потік.
Інтернет — це маленька модель світу. Переплетена сітка, що росте в різні боки без початку й кінця, де будь-яка точка може з’єднуватися з будь-якою иншою. Будь-які тези, висновки, логіка й ієрархія з цієї точки зору є вирваними з контексту. Що станеться, коли лишити це все таким, як є? Дельоз каже розтектися, але я все ще люблю структурувати і знаходжу задоволення й полегшення у формі, — тож хай буде так. Дельоз так само структурував, просто не замикав структуру висновками — лишаючи простір.
Робота без видимих результатів
Є люди, які дойобуються, бо теж люблять структурувати — чи по чорному-білому, чи так, як я. Це ок, я розумію й не переймаюсь, хоч підтримка натомість це дуже приємно. Але я й сама не можу від’їбатися від себе і пахаю, як віл на якихось неоплачуваних роботах без видимих нині результатів. Хіба от — дійти до назви. Якісь навчання, блогування, писання книжок, якісь безконечні подавання документів і бюрократія, кволі спроби позбирати це все докупи і пристосуватися до життя, що міняється зі швидкістю світла.
І при цьому дихати. Втовкмачувати собі, що просто бути — це достатньо. На жаль, я не вірю в це, хоч дуже хотілося б вірити. Ми ж не ставимо під сумнів цінність дитини, що спить. Але для мене бути живою означає використовувати свій потенціал, впливати, робити світ кращим. Бути комашкою жахливо. Я нічого не знаю і не вмію, а хочу знати і вміти все. Екклезіаст заїбався до мене промовляти. Але так воно зараз є, шановний пане Екклезіасте. Одного дня я розслаблюся і буду чистою любов’ю.
Я рада, що я не в тій точці, де нічого не відбувається, — бо я була там, і це жахливе відчуття. Хай буде на разі так, хай буде спроба вивести структуру з хаосу, спіймати флюїдний світ у власні сіті. Може одного дня доживуся і до шведського jag är — det räcker. А на разі я перевантажена вибором, де життя моє — нескінченний список “зробити”, де треба не просто самореалізуватися, а максимально втілити всі можливі сценарії. Мені більше не треба вирішувати, що робити, як це було у підліткові часи — радше вибирати чого не робити.
На все свій час
Річ, яку ми часто забуваємо, це те, що кожен з нас на своєму шляху. Те, що ми кажемо і робимо є тим, що має ставатися в даний момент для нас.
Нещодавно я натрапила на власний діалог десятирічної давности, де пишу, що мені чужі ці дивні люди, які занадто зацікавлені тим, що відбувається на землі, читають новини, намагаються зробити світ кращим, ці дивні активні люди! Я хочу бути просто людиною, яка триндить і ніколи нічого не досягне. Мені було 26, коли я це писала. Я витала в хмарах, цікавилася філософією, мистецтвом і релігією, писала вірші й мріяла вмерти.
Народження дитини неймовірно приземлило мене і зацікавило тим, що діється навколо, і ось, я одна з тих, хто читає новини і хоче змінити світ. Це сталося само собою, жодна людина світу не змогла втовкмачити мені тоді, що треба мислити якось инакше. Як не змогла б і зараз. Важливо також, що ця зміна відбулася через тіло, для мене це важливе свідчення його важливости, участи, інструментальности. Десять років тому тіло було для мене лише формою, в’язницею, з якої треба втекти. Коли речі не вдається змінювати роздумами, словами, це можна робити через тіло. Навіть писання допомагає мені формулювати думки. Я більше не хочу вмерти — це неймовірне відчуття. Хто був там — зрозуміє. Зайти можна з боку думки, емоції чи дії — як не працює одне, неодмінно спрацює инше.
Випускати гнів
Ми не надто впливаємо на такі речі, все відбувається природно, тоді, коли має, так, як має, — так це працює. Можна було б говорити про те, що треба бути ніжнішими одні до одних, але я б радше говорила про автентичність і спостережливість, як єдині речі, яким варто приділяти якусь особливу увагу. Я не можу змусити російськомовних перейти на українську, але можу попросити не говорити зі мною цією триґерною мовою і встати й вийти, почувши ні. Це якщо екологічно. Але останнім часом я не бачу причин не зашипіти, не заричати і не блюванути, бо багатьом так зрозуміліше, а мені не доведеться потім ще довго переробляти у собі стримувану негативну енергію. Виразити через тіло в момент, коли хочеться виразити через тіло, — це прекрасно. Один радикальний психотерапевт так і пропонує жити, і навіть оформити це екологічно. (Radical Honesty)
Поскладати хаос
Я б не змогла жити без блокнота. Як инакше мені знати, що важливо й пріоритетно, а що ні, а що робити вже, а що потім? Блокнот — це ще одна моя опора, мій чітко розкладений по полицях хаос. Я вже не шукаю баланс у цьому всьому, а радше ритм, у якому я буду бадьорим молодим коником, а не загнаною конякою. Чи спайдервумен.
Колись я прокидалася з думкою “о ні, невже знову день” (якщо ви зараз там — обіймаю, пишіть, ходіть пити каву) — нині я не годна змиритися з закінченням дня, в який знову нічого не влізло. Може, одного дня я доживу до шведського “jag är – det räcker”. А поки — я є, але отака, як є, з безлічюю проєктів і днями, в які ніщо не вміщається. І цього насправді вже майже досить.
Література
Жиль Дельоз – Відмінність і повторення
→ для тих, хто хоче глибше зануритися у мислення поза дихотоміями добра/зла, винен/не винен.
Ганна Арендт – Витоки тоталітаризму
→ про те, як уникаючи особистої відповідальности, ми віддаємо себе в руки авторитарним схемам.
Віктор Франкл – Людина в пошуках справжнього сенсу
→ про внутрішню свободу навіть в умовах тотального безсилля.
Брюс Т. Перрі, Опра Вінфрі – Що з тобою сталося?
→ сучасна книжка про те, як дитячі травми формують реакції в дорослому віці.
Мюріель Джеймс, Дорі Джонґвард – Розмовляючи з собою
→ інтеграція внутрішнього дитини, дорослого й батьківського аспектів (на основі транзакційного аналізу).
Ірвін Ялом – Шопенгауер як ліки
→ роман про психотерапію, яка веде до прийняття себе як суб’єкта з відповідальністю.
Брене Браун – Розквітнути у справжності
→ про вразливість як основу сили — і як з неї проростає відповідальність.
