Певно, я дрібно виглядаю на фоні величних срачів прихильників та противників вакцинацій, але мені хочеться поговорити про стрес трохи иншого характеру, стрес тих перших надцяти уколів, які отримує малесенька дитинка впродовж уже першого року життя задля отримання захисту від небезпечних недуг, і що з цим можна зробити.
Перші, а може й кожен укол у вашу дитину, то барабанний дріб нервів. Не лише ваших, а й усіх учасників процесу: дитини, медсестер, лікаря, пацієнтів, що не дай бог очікують в черзі. Тобто всім учасникам процесу вигідно попрацювати головою, перш ніж пірнати нею в сіно. Гора з пліч, якщо дитина вже достатньо велика (4-5 років), щоб чесно розповісти їй, що відбувається і чому це необхідно. Але що можна зробити, аби зменшити стрес для найменших?
Перш за все, дитина відчуває і переймає ваш настрій, тому треба взяти себе в руки, закинутись шоколадом і поставитись до ситуації з гумором. Дослідження каже, що гумор і відволікання то вихід. Причому, як на мене, для всіх. Бо моє тіло починає тріщати від адреналіну ще за два дні до дня імунізації, наприклад.
Той же огляд стверджує, що ідеальне місце для ін’єкції – це передній бік стегна для дітей віком до 18 місяців та дельтовидний м’яз верхньої частини руки для дітей віком від 36 місяців (на сьогодні, 8,5 місяців, нам кололи лише в стегно). Існує суперечка щодо вибору місця для дітей віком від 18 до 36 місяців. Ряд досліджень вказує, що ділянка середнього й малого сідничних м’язів є найбільш придатною для всіх вікових груп (тільки не треба при тому гупати кулаком з затиснутим у ньому шприцом по бідній дитячій сідниці, як то робила зі мною сусідка в дитинстві). Довші голки зазвичай асоціюються з меншим болем і меншою місцевою реакцією. Також рекомендується стискати ділянку навколо місця уколу. Це такі речі, які в принципі можна швиденько перетерти перед уколом.
Мій перший досвід вакцинації був чудовий: в момент уколу малюк посмоктував собі груди й горя не знав, навіть не пискнув, хіба засмоктав реактивніше. Шкіра до шкіри, писок до циці. Далі був ряд дещо гірших і один відверто паскудний досвід, коли мені не особливо давали взяти участь у процесі (а бути на мамі під час ‘екзекуції’ – це порада номер 1), і я собі нагадала іспанського інквізитора.
Навіть оральні вакцини малюк приймав, перебуваючи у мене на руках, – у когось то викликало радість, у когось подив, у когось навіть неприязнь, мовляв, приходять тут всякі зі своїми ноу-хау. Ідеально мені б хотілося ощасливити всіх, але коли вже не йдуть назустріч, то хоч би максимально зменшити незручності малюка.
А зовсім недавно в нас був іще один прекрасний досвід: малюка посадили мені на руки (які попросили скласти йому на грудях і притримувати), а тоді, улюлюкаючи й заговорюючи малечі зуби, регочучи й переморгуючись, блискавично й синхронно вкололи йому по уколу в кожне стегно. Воістину, ніколи не думала, що виходитиму з кабінету імунізації з тріумфом на лиці та вигуками на кшталт ‘шедеврально!’, ‘майстерклас!’, адже день вакцинації то траурний день, коли штори опускаються, всі ридають і навалюються піццою та серіалами, щоб забутись.
До цього випадку я думала лише про малюка і, звісно, себе, як жертв, і вважала себе в праві ненавидіти день вакцинації і всіх навколо. Тепер розумію, що менше стресу вигідно всім, і всі учасники процесу повинні над цим працювати. Намалюйте собі в голові план, перемовтеся з паном вакцинатором перш, ніж робити укол, озбройтеся тим, що може розважити й відволікти дитину (якщо малюк вже вміє, радять навіть давати йому пускати мильні бульбашки), а головне – роззинками, і хай той укус комарика не свербить вам відчуттям провини ще тиждень по тому. Будьмо здорові!
