Днями я спитала свого семирічного сина: як називаються люди, які ненавидять инші раси? Правильна відповідь була “расисти”, але він спитав: «Білі?» Я сміялась, бо, як то кажуть, “устами дитини”. Це була відповідь, яка вловила закономірності у світі дорослих краще, ніж нам то зручно визнавати.
Расизм як система, а не емоція
Расизм — це не просто неприязнь чи страх перед «иншим». Це системна ідеологія, що сформувалася в Європі ранньомодерного періоду разом із колоніялізмом. Її завданням було виправдати насильство: окупацію, експлуатацію, грабунок і знищення.
До XV–XVI століть людські спільноти мислили категоріями віри, мови, походження, способу життя. Ієрархії існували, але вони не ґрунтувалися на уявленні про «біологічно вищі» та «нижчі» групи людей. Ідея «рас» як нібито природних, незмінних і нерівноцінних — це продукт європейської думки Нового часу, підкріплений псевдонаукою XIX століття. Расизм виник не з ненависти, а з потреби зберегти привілеї.
Білий супремізм
Білий супремізм — це передусім нормалізована ідея, що європейський досвід, європейські цінності й європейські способи життя є універсальними, правильними і бажаними для всіх. Саме тому європейська історія подається як «світова», європейська культура — як еталон, європейські цінності — як нейтральні, а всі инші — як «локальні», «традиційні» або «відсталі».
Це зверхність, загорнута в мову прогресу, гуманізму і «допомоги». Цього року я багато прочитала про гуманітарні місії та причини, з яких люди вирішують до них долучатися: часто це нудьга людини, в якої все є, і це нудно (там, у країнах повних нещастя, вирує справжнє життя!), або бажання почуватися особливим, рятуючи “жертв”, які себе жертвами не вважають.
Нав’язування цінностей як форма насильства
Колоніялізм давно перестав бути лише військовим. Він став культурним, символічним і моральним. Захід роками нав’язував свої моделі розвитку, політики, економіки й навіть уявлення про «правильну» людину — часто ігноруючи контексти, історії та травми инших суспільств.
Це нав’язування рідко називають насильством, але воно ним є. Бо позбавляє права на власний шлях, власні сенси і власний голос.
Музеї як сховища вкраденого
Європейські музеї переповнені артефактами, які ніколи не мали там опинитися: предметами, вивезеними під час колоніяльних воєн, експедицій і «наукових» місій. Це не просто речі — це пам’ять, ритуали, сакральні об’єкти, вирвані з живих культур.
Небажання повертати вкрадене зазвичай маскується арґументами про «краще збереження», «універсальну спадщину» або «недостатню інфраструктуру» країн походження. Але по суті це продовження тієї ж логіки: ми вирішуємо, що наше, і як із цим поводитися.
1970‑й Конвенція ЮНЕСКО про запобігання незаконному вивезенню та передачі культурних об’єктів заохотила держави-члени повертати незаконно вивезені культурні об’єкти; це формальний міжнародний заклик, підписаний десятками країн. Повернення награбованого — матеріального і символічного — це частина ширшого процесу: виходу з позиції зверхности. Без цього жодна розмова про рівність, діалог культур чи «спільні цінності» не є чесною.
Чому дитина сказала «білі»
Діти мислять не ідеологіями, а спостереженнями. Вони бачать, хто найчастіше говорить із позиції норми, хто повчає, хто пояснює світ иншим, не ставлячи під сумнів власне місце у ньому. Він не сказав «усі білі», а інтуїтивно вловив зв’язок між расизмом і владою, яка історично була зосереджена в білих європейських руках.
Страхи
Я чую багато страхів щодо того, що араби захоплять світ чи що темношкірі люди більше схильні до насильства. Це смішно, бо страхи це взагалі смішно, але я розвінчуватиму ці міти в наступних статтях.
Сучасні дослідження показують, що рівень насильства не визначається «вродженою агресивністю», а насамперед соціальними умовами. Найвищі ризики спостерігаються там, де є бідність, безробіття, обмежений доступ до освіти, нестабільні сім’ї або неблагополучне сусідство. Історична нерівність і концентрація ресурсів у певних районах також збільшують ймовірність конфліктів. Ці фактори формують як злочинців, так і жертв, пояснюючи, чому деякі групи частіше потрапляють у кримінальні ситуації. Важливо підкреслити: більшість насильства відбувається всередині однієї расової групи, а не між ними. Фіксити треба корені проблем, а не симптоми.
Розмова, від якої не варто втікати
Говорити про расизм — означає говорити про відповідальність. Не про провину окремих людей, а про системи, які досі працюють. Про комфорт, який існує завдяки нерівності. Про мовчання, яке підтримує статус-кво. Якщо ми хочемо виховати дітей, здатних мислити етично, нам доведеться дивитися на історію без прикрас. І визнавати: расизм — це не «чиясь проблема». Це спадщина, з якою ми або працюємо свідомо, або передаємо далі.
Сьогодні світ поступово повертається до мудрости цивілізацій, які століттями вважалися «дикунськими», «архаїчними» або «ненауковими». У питаннях екології, тілесности, спільнотности, зцілення травм, взаємин із природою сучасний Захід дедалі частіше звертається до практик і знань корінних народів, азійських, африканських, доколоніяльних традицій. Іронія в тому, що ці знання спочатку знецінювалися, потім заборонялися, пізніше екзотизувалися, а тепер «відкриваються заново» — часто без визнання їхнього походження.
Йдеться не про романтизацію «инших цивілізацій», а про чесне визнання: європейська модель раціональности, прогресу і контролю виявилася обмеженою. Вона не дала відповідей на кліматичну кризу, виснаження, самотність, втрату сенсу. І тепер світ шукає балансу там, де його колись зруйнували.
Від привласнення — до взаємности
Справжній поворот можливий лише тоді, коли замість привласнення з’являється взаємність. Коли знання не «забирають», а слухають. Коли артефакти не «зберігають», а повертають. Коли історії не переписують, а визнають їхню складність і біль.
Іммігранти та корінні народи
Багато сучасних іммігрантів опинилися на Заході не через власний вибір, а через політику Заходу у минулому — колоніальні, економічні або військові втручання у їхні країни. Нові покоління часто відчувають гнів і несприйняття замість «подяки», бо бачать, що їхні країни були експлуатовані і поневолені, і повертатися туди небезпечно чи ні з ким. Щоб справді розв’язати проблеми насильства та нерівности, треба дивитися на соціальні й історичні причини, а не робити спрощені висновки про расу чи культуру.
У низці європейських країн колоніяльне минуле й досі подається як джерело національної гордости або «цивілізаційної місії». Це видно в публічних наративах, шкільних програмах, пам’ятниках і медіа, де колонізаторів часто зображають як героїв, а насильство, експлуатація й геноцид або замовчуються, або виправдовуються мовою прогресу. Водночас існують і протилежні процеси — критичні дебати, деколоніяльні рухи, переосмислення історії, — але вони досі не є домінантними.
Герберта Кітченера, наприклад, досі прославляють у медіа, пам’ятниках і підручниках як символ британської сили та «цивілізаційної місії», хоча насправді його кампанії були пов’язані з насильством і експлуатацією. У школах досі навчають, що Христофор Колумб «відкрив Америку», а Джеймс Кук — Австралію та Нову Зеландію, тоді як для корінних народів ці землі були насильницько захоплені, а самі «герої» — джерела насильства і геноциду.
Ми дивимося на світ через європейську лінзу, наче Європа — пуп землі. Инші народи досліджуємо як лабораторних кроликів, а не будуємо з ними справжню спільноту. Європа насильницьки нав’язує свою «допомогу», не питаючи, яка саме потрібна, і продовжує грабувати ресурси. Яскравий приклад — Західна Сахара, яка й досі фактично колонізована. Такий підхід легітимізує зверхність і формує викривлене сприйняття історії, що впливає на світогляд нових поколінь.
Унікальність України
Україна займає особливе місце у багатьох сенсах. Ми не лише “ворота Європи”, ми місток між Європою та колоніалізованими народами, бо ми водночас і європейці, і люди з колоніальним минулим. Нам добре відомо як це коли твою землю окуповують, твою культуру крадуть, ми знаємо що таке геноцид і голодомор. Ми маємо цінності, які Європа заявляє, і досвід, якого Європа не має: виживання та опір, які вже стали частиною нашої ідентичности. Це не привід для зверхности, а матеріал для побудови діалогу. І ми не зобов’язані його будувати, але маємо для цього все необхідне.
