Останнім часом ми з дитиною багато говоримо про смерть. В основі мого методу виховання лежить чесність, тож я все промацую як говорити з дитиною про смерть, з чотирирічною дитиною, так, щоб чесно, але достатньо просто, так, щоб просто, але достатньо складно, аби передати, що про це думаю я сама. Як може бути, що Миколай мертвий, а дива живі? Діти різні й постійно міняються, на це треба зважати.
Смерть у нашій культурі
З дитинства не пригадую, щоб хтось колись зі мною про це говорив. Пам’ятаю смерть прабабусі, як мені стало сумно від того, що всі, хто навколо неї зібрався, такі сумні. Пам’ятаю смерть однокласника, і знову всі сумні, а я відчайдушно намагаюся їх підбадьорити, однак безуспішно – всі чомусь переконані, що необхідно сумувати, і їхній сум і досі не здається мені природним.
Пам’ятаю про невчасне повідомлення про смерть дідуся (в день вступних іспитів) і непевність що відчувати, про смерть другого дідуся і недоцільний текст родички про те, що я єдина, хто його любив, про свою відразу до традиції класти мертве тіло на стіл, цілувати його, закопувати в землю в негарній труні, гранітні плити, пластикові вінки, металеві ґрати, культ їжі навколо – поминки за тим самим столом, піднесення їжі мертвим на Великдень, – який влучний спосіб зробити смерть сумною і відразливою, я відмовляюся брати в цьому участь.
Як людина з довгою історією суїцидальних думок, яка трималася за ідею, що вмерти так значить здатися, не змогти з собою впоратися, не побачити, що буде далі, що це не вихід (хапалась за віру в реінкарнацію), я щиро сумувала лише з приводу суїцидів, через той знайомий мені біль, який людина вибрала більше не відчувати, через те, що згасла її боротьба.
Я також не уявляю як можна пережити смерть близьких, що загинули надто юними, насильницькою чи неприродною смертю, це сумно, бо надто, надто несправедливо. Мені здається, щоб могти дійсно бути поруч з людиною, яка проходить через таку втрату, якраз і важливо мати адекватне ставлення до нормальної смерти, проговорити це ще тоді, коли такі питання постають уперше. Мамо, а ти помреш? Я не хочу, щоб ти вмирала. Я не хочу вмирати. Як говорити з дитиною про смерть?
Як я хочу, щоб моя дитина сприймала смерть
В своїх поясненнях я відштовхуюся від думки про те, що нічого не береться нізвідки і не йде в нікуди, що смерть тіла не є трагічною подією, але лише переходом в инший стан, що природа циклічна, що ми нікуди не діваємось. Що коли людина чи тварина помирає, вони перероджуються, а на їхніх рештках можна посадити деревце. Я мрію, щоб такий спосіб поховання став найпоширенішим, як і практика донорства органів, що можуть врятувати комусь життя. Звісно, для чотирирічної дитини все це може бути трохи занадто, тож варто спершу з’ясувати, чому її так зацікавила смерть, про що їй перш за все йдеться, залежно від віку це можуть бути різні речі.
Моїй дитині, в його 4,10, йдеться перш за все про те, щоб не бути покинутим, не залишитись самому. Ми говоримо про смерть як про втрату, але я більше бачу її як страх самотности, адже близьких людей мало і здобувати їх тяжко. Йому також неприємна ідея зникнення та “буття кимось иншим” (донести цю ідею мені ще не вдається), отже, дитині важлива його самість. Ідея того, що в разі моєї смерти будуть инші люди, що про нього потурбуються, виявилась важливішою за ідею, що я ніде не подінусь і буду витати десь у повітрі чи жити в його серці, дитину цікавлять практичніші речі.
Дитячі книги про смерть
Звісно, я шукала книги собі в поміч, однак знайшла лише три такі, що можуть допомогти саме мені з моїми уявленнями й запитами.
Світлана Ройз – Таємниця життя та смерті
Психолог Світлана Ройз нормалізовує смерть, – це частина життя, природи, процесу. Якщо подумати, сама мова пристосовує для нас речі – “краще вмерти”, “вмираю з голоду” тощо. Тема смерти, до того ж, привід поговорити ще про емоції, тіло, здоров’я, турботу одне про одного тощо.
Браян Ліс – Лис Тимко та його сад
У Тимка вмер собака. Він тяжко переживає втрату з усім її сумом, люттю та небажанням жити далі. Він дає вихід емоціям та знаходить нитку надії, щоб жити далі. Надзвичайні ілюстрації.
Крістіна Нгуєн – Історії про Пандімуна
В одній із трьох історій цієї книги Панді втрачає друга, але друг назавжди залишається в його серці.
Сила книги в тому, що вона пропонує доповнену реальність. Так наче смерть буває красива. І я думаю, буває. До речі, книжка має продовження – “Нові історії про Пандімуна“.
Усі, кого ми пам’ятаємо, залишаються з нами поруч.
Ми впізнаємо їх завдяки теплу, яке вони дарують.
Крістіна Нгуєн – Історії про Пандімуна
У підсумку
Як у всьому, дитині насамперед важливе сприйняття теми тими, до кого вона найбільше прив’язана. Якщо їм страшно, отже, треба боятися, якщо вони уникають теми, то може варто насторожитися, якщо вони не знають і не намагаються дізнатися, то може критичне мислення не становить цінности. Слухати, шукати разом відповіді, контейнерувати емоції, на тому рівні, де дитина є саме зараз.
