Останнім часом багато розмірковую про гнів — емоцію, яка, на жаль, рідко визнається цінністю. Нас змалку вчили бути ввічливими, толерантними, згладжувати кути — і водночас приглушувати своє невдоволення. Але коли порушують наші межі, а ми це терпимо, це лише зміцнює переконання порушника, що все гаразд, що так і має бути. Кволе, несміливе висловлення невдоволення зазвичай сприймається саме як те, чим воно власне і є — ознака слабкости і лукавство.
Цікаво, що надмірна ввічливість і стриманість у висловленні невдоволення найбільше притаманні саме Західній Україні — регіону, який вважається найрелігійнішим. У культурі, де моральність часто ототожнюється з покорою, а стриманість — із доброчесністю, гнів автоматично прирівнюється до гріха, а не до сигналу про порушення меж. Це породжує глибоку внутрішню напругу: ззовні — усмішка, чемність, мовчазне “все добре”, а всередині — образа, спазм, мовчазна лють, що ніколи не має права на голос і так і залишається кипіти всередині, випалюючи нутрощі.
Після “перепрошую, пане, але ви порушили мої межі”, нам самим стає дискомфортно, наче сказали щось не те. У відповідь ми відчуваємо не розуміння, не зміну на краще, а радше подив і осуд. Ми дійсно кажемо не те і не так.
Саме в гніві ми є повністю собою і не маємо за що виправдовуватись. Це чесність. Ідеться не про сліпу лють, а яскравий чистий праведний гнів, який несе дуже чіткий і дієвий меседж: зі мною так не можна, ба більше — так не можна ні з ким, — адже порушується саме етична межа. Допоки цей меседж не пролунає, історія повторюватиметься: наші межі порушуватимуть.
Культивування гніву
Щоб придушити ненависть, необхідно навчитися культивувати наш гнів.
Хвала гніву — Сальваторе Ла Порта
У книзі “Хвала гніву” Сальваторе Ла Порти тему розкрито не цілком повноцінно і гладко, і все ж очевидно, що я з цими думками не сама.
Ісус як революціонер
Протягом століть у всіх країнах Заходу Ісуса зображували зазвичай як мертвого, — пише Ла Порта, — шкіра сіро-землиста і зранена, на руках сліди від цвяхів, навіть груди роздерті у пориві віддати своє скривавлене серце, погляд сумний, обличчя натхненне. Я не пригадую таких ликів чи картин, де б Ісуса зображували у мить гніву.
(…) А от Христос, про якого йдеться в євангеліях— (…) Його основна риса— це не любов, а гнів. Він сповнений гніву, коли відрікається від батьків під час однієї з найперших проповідей. Він у гніві, коли ще малим ображає їх перед рабинами Єрусалимського храму. Він ледве стримується, щоб не вибухнути гнівом, коли намагається втовкмачити положення свого вчення жменьці недолугих охочих, яких зібрав докупи як своїх послідовників. Гнівається на них через їхній брак віри, через голод, що й надалі їх мучить, через їхній конформізм— такий схожий на доктрину фарисеїв. Протягом останніх років свого життя проклинає своє покоління, проклинає апостолів, проклинає— а як інакше?!— фарисеїв, проклинає цілі міста. Проклинає навіть фігове дерево.
Зовсім не невинним агнцем входить він до Єрусалима в супроводі грізної юрби, що нахваляється закидати камінням своїх ворогів, передвіщає покарання вогнем і мечем, виганяє з храму торговців, що зневажають бідних. Тільки одного разу він поводиться смиренно: коли обливається кривавим потом у Гетсиманському саду, зраджений апостолами, нездатний зчинити революцію, несподівано відчуває слабкість і тривогу. Витримує удар мечем, зцілює вухо солдата, віддається на поталу своїм ворогам. Досить і цього, щоб перетворити його на тисячі років на символ того, хто схиляє голову перед катом, очікуючи на славу в кращому зі світів.
Може повернемо собі адекватного Ісуса? Бо такий Ісус подобається мені значно більше, ніж мертвий. Хай гідність і внутрішня істина важать більше, аніж лояльність до придуманого кимось порядку. Саме наш гнів рятує етику і творить еволюцію.
Деструктивний гнів та трансформаційний гнів
Це не про піддавання емоціям, коли вони накривають і хочеться випустити пару, ні. Це про перехід на глибший рівень ствердження у світі, де ти маєш право бути. Це, власне кажучи, внутрішній захист від небуття. Це відсутність потреби подобатись чи страху осуду. Сила полягає не в тому, щоб терпіти, а навпаки. Жодна революція не почалася зі смиренного терпіння. Наша злість доречна і влучна, вона на своїму місці. Замовчування і самозаперечення — це неповага до себе. Замовчування — про виживання, гнів — про буття.
Можна сказати, що ми потребуємо не культури приглушення гніву, а нової етики гніву. Етики, у якій гнів — це доказ не злости, а любови: до себе, до світу, до істини. Це — трансформаційний гнів, не деструктивний.
Як виражати трансформаційний гнів
Передусім це робота на примирення з цією емоцією в собі. Вона не зайва, а така ж цінна, як і инші емоції. Даймо їй місце — де вона в тілі? Куди спрямувати цю життєдайну змінотворчу енергію? Мені подумалось про далівську Матильду — чудова між иншим книга для передачі цінности гніву дітям — як це робила вона? Матильда визначила місце перебування гніву в тілі — очі, а тоді направила цю енергію на пересування об’єктів.
Куди ми можемо направити цю життєдайну змінотворчу енергію? Визначивши порушену цінність, шукаємо дію, в яку можна логічно спрямувати гнів: це може бути творчість, асертивне висловлення, чи ініціація зміни в системі. Це може бути публічна промова, поезія, активізм, петиція — що завгодно. Гніваймось. Viva la revolution!
