– Але ж тобі треба ходити до школи! – наполягав поліцай.
– Чому треба ходити до школи?
– Зрозуміло, чому – щоб навчитися всього.
– Чого саме? – запитала Пеппі.
— Ну, багато чого,- відповів поліцай.- Усього корисного, наприклад, таблички множення.
– Я ось уже дев’ять років чудово обходжуся без вашої таблички вноження,- сказала Пеппі.- І надалі обійдуся без неї.
– Але подумай, як тобі буде прикро, коли ти лишишся такою темною. Уяви собі: ти виростеш, і хтось спитає тебе, як зветься столиця Португалії, а ти не зможеш відповісти.
– Чому не зможу? – мовила Пеппі.- Я відповім йому: «Коли тобі кортить знати, як зветься столиця Португалії, то напиши в Португалію і спитай, як вона зветься!»
– Ну так, але невже тобі не буде прикро, що ти сама цього не знаєш?
– Можливо. Я часом лежатиму вечорами й сумно думатиму: «Як же все-таки зветься столиця Португалії?» Але ж не завжди має бути весело,- мовила Пеппі й стала на руки.- А втім, я була з своїм татом у Лісабоні,- додала вона, ставши вже на голову, бо вміла розмовляти й так.
Астрід Ліндґрен
Мені неймовірно подобається як реагують на слінґ діти. Не раз чиясь дитина смикала маму за рукав, дивлячись на нас, мовляв, глянь, як кльово, я теж таке хочу. Одна мама боляче рубанула мою (і, звісно, дитячу) психіку грубим ‘ти вже великий!’, я бачила як бідна дитина згорбилась під тягарем материного вироку. Що діти хочуть вирости – стереотип, створений травмованими дорослими, дітьми, які забули про те, що вони діти. Бо дітям вічно чогось не можна, ще замаленький, вже великий, але недостатньо великий, і видається, що єдиний спосіб з цим справитись, це вирости і дати комусь тягла. Деякі навіть у відчаї починають налягати на шпинат.
Бути дитиною не лише нормально, це – назавжди
Єдиний, у кого немає жодних проблєм у бутті дитиною, то Пеппі Довгапанчоха: тато африканський король, мама ангел, мішок золотих монет, непересічний інтелект та суперсила, і можна жити. А головне таки давати дорослим тягла.
Я обожнюю цю книгу, бо Пеппі, як ніхто, розуміє цінність дитинства і стає на його захист, при цьому не вибиваючи дитину з суспільства як когось особливого. Пеппі – це видатна винахідниця горошку ‘круть-верть’, який варто проковтнути, і все, можна не виростати. Пеппі не просто чомучка. Не зіпсована вихованням, вона сама творить та називає речі. Її уява жива й яскрава, а її мораль міцна, мов криця. А якщо вже треба вибити адекватну відповідь на свої ‘чому’, о, вона дасть собі ради.
Діти добре реагують не лише на слінґи, а й на малят усередині них. ‘Яке маленьке!’, – з завмиранням серця гукають вони. Діти хочуть бути дітьми, діти хочуть бути в мамі, на мамі, з мамою, за мамою, доти, доки їм не пожбурять в лице дорослість, доти, доки їх поважають і люблять у простоті. Про це гарно пише Януш Корчак.
Діти ніколи не виростають, а лише вкриваються панцирем правил та розчарувань, а тоді доводиться проколупувати собі віконечко, якщо бажаєш потеревенити щиро, незаанґажовано, без правил.
Я – дитина! Не побоюсь цих слів. І в мене один авторитет, – Пеппілотта Віктуалія Гардина Рута, дочка капітана Єфраїма Довгапанчоха, колишнього постраху морів, а тепер негритянського короля. І мами-ангела.
Читайте також:
Історія виховання
