Упродовж останніх двох років я багато думала про те, чим є час та як ми його відчуваємо. В процесі еміграції, стосунків та їх розпаду, адаптації в новому соціумі, в часи смутку, гніву, радощів, тривоги, напруги я переживала його по-різному, і багато рефлексувала навколо.
В Алісі в країні див час представлений як персонаж: він може зупинятися, ображатися, змушувати до дії. Аліса відчуває, що час іде по-різному в різних місцях та для різних персонажів. Для неї година може бути довгою чи короткою залежно від ситуації: час — це не абсолютна величина, а досвід. У книзі постійно з’являються персонажі, які знецінюють правила, рахунок часу і пунктуальність (наприклад, Кролик, який завжди запізнюється). Чайна вечірка триває нескінченно — Аліса і Чеширський Кіт застрягли у «часі, що не рухається», або у циклі без початку і кінця: тут Люїс Керрол демонструє, що час може бути циклічним, відчутним лише через події, а не через годинник. Це дуже близько до африканської концепції Мбітi, де «час створюють події».
Саме про різницю в сприйнятті часу європейцями та африканцями я й хочу поміркувати.
Європейське відчуття часу: консюмеризм та авторитаризм
У більшості європейських країн час сприймають як валюту. Його можна “витрачати”, “економити”, “марнувати”, “інвестувати”. З дитинства нас вчать пунктуальности та ефективности. Запізнення на десять хвилин здається поразкою; день без продуктивности обертається провиною. Час — гроші.
Таке мислення формувалося століттями — через індустріалізацію, протестантську етику праці, бюрократичний порядок. Годинник — колись знаряддя монастирів для молитви — став володарем сучасного світу. Кожен поїзд, кожна зустріч, кожна угода залежать від колективної покори точному часу. Ефективність стала моральною категорією.
Завдяки колоніалізму європейський час став глобальним стандартом. Часові пояси, розклади, бюрократичні графіки — це інструменти контролю, а ми, виходить, зненацька раби цих інструментів. Ритм фабрик і церков став ритмом імперій. Європейська пунктуальність ототожнювалася з цивілізованістю, тоді як повільні, циклічні чи спільнотні ритми вважалися примітивними. Нині Європа придивляється до “примітивного”, невиразно починаючи бачити його цінність і власну блекоту.
Тягар «мусиш»: коли рутина здається насильством
У сучасній Європі рутина часто несе емоційну напругу. Це не просто звички, а структура обов’язку — повторення того, що треба зробити. В багатьох це викликає асоціації з патріархальним контролем: невидимим примусом готувати, прибирати, дбати. Це щось, чого хочеться позбутися.
У культурі з такими цінностями як свобода, автономія, самореалізація, «мусиш» сприймається як насильство. Ритм домашніх обов’язків суперечить ідеалу незалежної людини. Замість безпеки рутина приносить відчуття неволі — нескінченного кола завдань без визнання й без відчуття поступу. Щойно прибрала — знову брудно.
Ця напруга посилюється в індивідуалістичних суспільствах, де спільноти розпалися на малі чи нуклеарні сім’ї або самотні домогосподарства. Те, що колись робили разом, тепер лягає на плечі однієї чи двох осіб, яким дорого доводиться платити за свою любов до особистого простору. В результаті ми відчуваємо виснаження, адже бути незалежними не означає встигати все. Власне кажучи, встигнути все й так неможливо.
Нещодавно один данець, Тор Педерсен, повернувся з десятирічної подорожі: він поставив собі за мету відвідати всі країни світу, не користуючись літаками. Один із висновків, з якими він повернувся додому — все марнота, крім стосунків з людьми.
Домашня праця як «втрачений час»
У логіці європейської продуктивності побутові справи рідко цінують. Готування, прибирання, догляд — дії, що підтримують життя, — вважаються другорядними, “марнуванням часу”. Бездоганний дім це приємно, але він не викликає такої поваги, як успішна кар’єра чи ще щось таке чудове.
Тому рутину делегують чи механізують: роботи-пилососи, доставка їжі, клінінгові послуги. Ідея зрозуміла — час має служити самореалізації, а не підтримці побуту. Повторюваність суперечить європейському уявленню про час як про поступ — те, що завжди має рухатися вперед, лінійно, а не по колу.
Європейський перфекціонізм
У Європі важливо не лише використати час ефективно, а й досягти бездоганного результату. Дім має сяяти, тіло — бути підтягнутим, електронна пошта — розібраною, дитина — розвиватися за планом і встигати на всі гуртки. Я не вписуюсь у власні вимоги до часу і рсобливо жахаюся своїй нетерплячості поруч з дитиною, для якої його ще не існує.
Перфекціонізм — не естетичний смак, а моральна вимога. Це прагнення контролю, спрямоване всередину. Бездоганна кухня стає знаком самодисципліни: я впоралася, я контролюю хаос. Але життя за своєю природою безладне. Дім — не лікарня. Безлад — ознака життя.
Перфекціонізм перетворює дім — місце відпочинку — на осередок тривоги. У гонитві за бездоганністю немає простору для радости чи спонтанности. Безлад стає ще однією причиною почуватися винним.
Внутрішній годинник: тривога як культурна звичка
Життя за годинником породжує особливу форму внутрішньої напруги. Навіть у тиші ми чуємо, як час іде. Постійне поглядання на годинник і тривожне самозвітування — Чи добре я використала день? Чи достатньо зробила? Ми рідко відпочиваємо без почуття провини. Переглядаємо стрічки новин, виконуємо кілька справ водночас, засинаємо з думкою про незакінчені завдання.
Нині ритм диктує не годинникова вежа, а смартфон. Робота проникає у відпочинок, дозвілля перетворюється на контент. Час, колись поділений на години, розсипається на секунди реакцій. Цифрове життя не звільнило європейців від тиранії часу — воно її посилило. Ми завжди на зв’язку, завжди у русі, завжди трохи запізнюємось. Межа між “увімкнено” і “вимкнено” зникла. У цьому стані постійної готовности свідомість забуває, що означає бути тут і тепер.
Инший годинники: африканські ритми
У багатьох африканських суспільствах час сприймають як гнучкий і зв’язний. Життя підпорядковується природним і соціальним ритмам, а не суворим розкладам. Важить не година, а момент — чи готові люди, чи правильний настрій, чи збігаються потреби спільноти. Я відчуваю це як втрачену цінність.
Антрополог Джон Мбіті писав, що у традиційному африканському мисленні “час рухається назад”: реальними є теперішнє й минуле, а віддалене майбутнє — ще незначуще. Цінність часу — у події.
Час не є абстрактною лінією, що безмежно тягнеться вперед, — він складається з подій. Як писав Джон Мбіті, події створюють час. Якщо нічого не відбувається — часу немає. Існує лише те, що вже пережито: минуле (замані) та живий теперішній момент (саса). Віддалене майбутнє, яким його уявляє Захід, ще не належить часові, бо ще не стало дійсністю.
Мбіті пояснював, що багато східноафриканських мов банту не мають слів для далекого майбутнього на кшталт «наступного століття». Майбутнє не є порожнечею, яку треба заповнити; воно — лише тінь, доки не стане досвідом. Отже, час є не космічним чи механічним, а взаємним, циклічним і спільним.
Творення часу
В африканській космології люди створюють стільки часу, скільки їм потрібно, через події: пори року, обряди, розмови. Рік завершується не після 365 днів, а після чотирьох сезонів — двох сухих і двох вологих. Має значення не кількість днів, а ритм життя.
Це різко контрастує із західним уявленням про час як товар — щось, що можна витратити, заощадити чи змарнувати. Коли сторонній спостерігач бачить людей, які сидять під деревом, і думає, що вони «гають час», він помиляється: у африканському розумінні сидіння під деревом — це не бездіяльність, а очікування часу або навіть створення часу. (Запозичила у цієї чудової жінки)
Якщо західна модерність шукає сенс у майбутньому — у прогресі, розвитку, нескінченному зростанні, — то африканська думка знаходить його у безперервності, у живій присутності предків, у циклах народження, зростання, смерті й оновлення. Золота доба лежить не попереду, а позаду — у замані, де зосереджується весь досвід. На Заході зупинка — це поразка, в африканському часі зупинка — це повнота буття.
Західні релігії уявляють час як рух до кінця — спасіння чи апокаліпсису. В африканській часовості кінця немає: це вічне оновлення. Час — це не гроші, а життя, що розгортається у стосунках.
Погляд Мбіті викриває приховану зарозумілість західного переконання, ніби реальним може бути лише лінійний, спрямований у майбутнє час. Він пропонує иншу ставлення до існування — де час не підкорюють і не оптимізують, а проживають і розділяють.
Від примусу до радости: феномен hygge
Деякі європейські культури навчилися пом’якшувати гостроту часу. Данське поняття hygge — не лише про свічки й затишок, а про філософію примирення з буденністю. Воно перетворює повторення на ритуал, а хатні справи — на задоволення. Складання білизни, випікання хліба, прибирання кімнати стають способом з’єднатися з реальністю через дотик, запах, рух. Це мистецтво кайфувати від простих речей.
Hygge переосмислює домашність як простір приналежности, зокрема — до себе. Воно перетворює “мусиш” на “хочу”: ми готуємо не заради ефективности, а щоб поїсти чи нагодувати; прибираємо не заради контролю, а щоб відчути спокій. Це спосіб примиритися з недосконалістю — м’який протест проти моралі часу.
Феміністичне повернення до рутини
Все більше жінок і мислительок переосмислюють домашні практики не як підкорення, а як силу. Вони доводять, що турбота — про дім, тіло, инших — може бути формою автономії, якщо обрана свідомо. Прибирання чи готування у цьому баченні — не регрес, а опір: відмова оцінювати себе лише через продуктивність.
Повернення до власного ритму відновлює гідність у буденному. Воно робить колишнє “мусиш” актом самовизначення, визнанням: це теж життя, і я обираю бути в ньому присутня.
Нещодавно в університеті ми писали есе про дім, і лише після всього написаного, вже здавши роботу, я подумала, що дім — це ж те, про що ми піклуємося — незалежно від того тіло це, хатка, країна чи планета.
Ритуали як відпочинок
Готування, прибирання та инші прості повторювані дії можуть бути глибоко заспокійливими, якщо звільнити їх від тиску результату. Вони надають ритм розпорошеній свідомості, відчуття завершености — втомленим рукам, простір для роздумів чи нарешті бездумности.
Коли час перестає бути полем бою за ефективність, рутина стає медитацією — танцем між тілом і думкою. Побутова праця — не втрата часу, а розмова із собою, що повертає цілісність. Можливо, природа й не замислювала ці рутини в таких кількостях — ми самі організували свої життя так, що стало складніше — але вона однозначно замислювала їх як спосіб заземлитися, позбиратися.
Гуманніший час
Європейська одержимість точністю, ефективністю й досконалістю, можливо, відображає глибший страх — перед хаосом, залежністю, смертністю. Але контроль часто коштує зв’язку. Розглядаючи час як щось, що треба використати, ми забуваємо, що в ньому треба жити.
Инші культури нагадують: час може бути круговим, спільним, повільним. Навчитися гнучкости — не означає відмовитися від структури, а радше пом’якшити її співчуттям. Все те, що дійсно має сенс, неможливо виміряти чи оптимізувати.
