Матір, що мало рухається, дає малюку уявлення про життя як щось нудне й тягуче, що викликає в ньому непосидючість і метушливість – ознаки недостачі стимуляції з боку матері. Він буде соватись і підстрибувати в неї на колінах, демонструючи свої бажання, або ж махати руками, пропонуючи мамі рухатися швидше. Аналогічно, якщо матір ставиться до дитини як до крихкої кришталевої вази, їй здаватиметься, що вона такою і є. І навпаки, грубувате й безцеремонне ставлення дозволить їй почуватися сильною, витривалою, пристосованою до будь-яких умов і ситуацій. Дитині не просто неприємне це відчуття крихкости, слабкости й вразливости, воно заважає подальшому розвитку і створює проблеми у старшому віці.
Жан Ледлофф
І цим сказано майже все.
Я зауважила, що малюк щасливіший, коли я займаюся своїми справами. Не в сенсі сиджу в комп’ютері, а в сенсі обертаюсь, пересуваюся, спілкуюся, кудись поспішаю. Рух – це життя, добре для мами, добре для малюка. Коли мама поспішає, в малюка також немає часу й надхнення на невдоволення, малюк завзято спостерігає, вчиться, а у будь-якій незрозумілій ситуації (як то в аеропорту) просто відключається. В таких ритмах життя немає жодної потреби розважати малюка, він уже там. Йому не потрібні іграшки, коли навколо стільки цікавого, в нього немає часу. Дитина – то вічнозайнятий експедитор з природною жагою до пізнання, що гасне, коли її не підтримувати. Пластмасового брязкальця недостатньо, щоб задовільнити такі потужні потреби, і треба бути хтозна яким винахідливим, аби вигадувати все нові і нові розваги. Я не вмію бавитись, для мене це нецікаво і втомлююче. Зате можу зайнятися своїми справами. Тоді і в мене не буде депресії, і малюку буде цікаво.
Я чула думки, що малюка потрібно захищати від надмірної інформації, але з моїх особистих спостережень, малюк ніколи не отримує надміру, і залишаючись удома з іграшками, змушений витрачати більше енергії на невдоволення, аніж на пізнання, щоб втомитись однаково.
Від матері малюк вчиться всього: поводитись, реагувати, спілкуватись, орієнтуватись, вибирати, вирішувати тощо, основи закладаються не тим, чого матір вчить свідомо, а малюковими особистими спостереженнями.
Окрім задоволення основних потреб (поїсти, поспати, помити попу, почуватись захищеним) малюку більше не потрібно нічого, окрім пізнання світу, і найкращий спосіб його пізнати – жити життям матері. Деколи достатньо бути поблизу, щоб спокійно спостерігати, частіше ж дитина мобільніша у матері на руках чи у слінґу, звідси відкривається чудовий краєвид.
У книзі Жан Ледлофф зустрічається пасаж про те, як у племені екуана матір продирається крізь хащі, не оглядаючись, а дитина чеберяє за нею. Якщо дитині потрібно зупинитись, якщо дитині потрібна допомога, вона саме про це повідомить. Матір екуана має справи, а з дитиною нічого не стається. У малих гусенят цей інстинкт виражений дуже чітко, у гусині ж немає рук, щоб повизбирувати весь виводок, ні, – вона собі по-королівськи крокує. В людей також є цей інстинкт. Просто дитина повинна розуміти, що ця відповідальність на ній. Крім того, звісно, місто – то не джунґлі, – дитині значно легше відволіктись і просто загубитись. Ледлофф розповідає також, що діти цього племени самі обходять небезпечні місця, дорослі очікують від них природного інстинкту самозбереження. А ще діти екуана спокійно бавляться з гострими ножами змалку, і не репетують в разі травм, адже коли травма сталася, логічно полікувати її, а не влаштовувати сенсацію. Звісно, є вік, коли дитина ще не спостерегла достатньо й не підозрює небезпек, у тому віці її захищає матір, і матір залишається в дитини назавжди, для того, щоб прибігти і пригорнутися, навіть у дорослому віці, в екуана це ніяк не засуджується, як немужній вчинок абощо, але матір завжди зайнята своїми справами, вона не займається дитиною у звиклому сенсі, і не втручається допоки її про це не попросять.
Якщо дитина порцеляна, то розбивається вона радше від надмірної опіки та втручання в природні процеси, а зовсім не від того, що матір її не вберегла.
