Книга “Полюй, збирай виховуй” Мішелін Дуклеф розповідає про її власні антропологічні розвідки поміж різних цивілізацій, зокрема інуїтів, маорі, хунзі, масаї та габонських племен. У “тисняві” західних нуклеарних сімей чимало уваги приділяється самостійності дитини, якої радше вимагають у наказовому способі, тоді як у згаданих вище племенах дитина зростає в умовах більшої свободи, меншого стресу та автономії, – а отже, здатности бути не лише самостійною, а й рости природно відповідальною – як за себе, так і за спільноту.
Сила моделювання
Якось я попросила сина, щоб був мені чемний у якості подарунка на день народження. Він сказав “добре, тільки не вилазь на голову”. Діти не роблять те, що ми їм кажемо, діти роблять те, що ми моделюємо, – ніколи про це не забуваймо.
«Рутини перед сном, рутини перед сном, рутини перед сном!» Я чую це з усіх боків, від подруг до педіатра. Але якщо процедури перед сном працюють так добре, чому тоді мій дім о восьмій вечора звучить як зона бойових дій щовосьомої вечора? І чому книга під назвою Go the f**k to Sleep розійшлася мільйонами примірників за останнє десятиліття чи приблизно так?
Мішелін Дуклеф – Полюй, збирай виховуй
Так, у книжці “Полюй, збирай виховуй” Мішелін Дуклеф розповідає про те, як несвідомо навчила дитину влаштовувати “вечірки” на ніч замість спати, і як свідомо навчила дитину йти спати самостійно. Щовечора борючись за те, щоб дитина негайно йшла спати, з усіма супроводжуючими вказівками, що робити і наскільки негайно, з криками “заспокійся нарешті”, Мішелін несвідомо створювала традицію саме такого вкладання спати, – дитина сприймала це як норму та гру.
Вражено спостерігши як у племені хадза діти йдуть спати самостійно, вона зрозуміла свою помилку: по-перше, її дитина радше вчиться змушувати себе спати, підкорюючись ритмам західного світу, а не власним біологічним ритмам (ну, тут мало що можна вдіяти, коли тобі на 8 в садок), а по-друге, вона сама моделювала таку поведінку в своїй дитині, створюючи середовище опору й підвищеної активности. Мішелін зробила висновки, і через десять днів її донька сказала всім на добраніч і пішла спати.
Як їй це вдалося? Коли наставав час спати, вона просто сповільнювалася, позіхала, демонстративно йшла чистити зуби, а тоді всідалася з книжкою біля доньчиного ліжка, готова до історії на добраніч. Це лише один приклад моделювання поведінки.
Практика, моделювання та визнання
Загалом Дуклеф визначає три складові необхідні для підтримки духу корисної діяльности: практика, моделювання та визнання.
Практика: дайте дітям вдосталь можливостей спостерігати, брати участь, виконувати маленькі посильні завдання.
Моделювання: дайте дітям можливість почуватися частиною процесу, спільноти; поводьтеся так, як очікуєте від дітей. Одна з найбільш вражаючих побачених авторкою речей була здатність племінних людей сидіти разом з дітьми в тиші і просто бути. Отже, це можливо!
Визнання: прийняття дитячого внеску, цінування дитячих ідей, цінність їхньої присутности. Авторка радить позначати прийнятну поведінку як ознаку дорослішання, а неприйнятну – як дитячу, адже дітям так хочеться бути дорослими!
Діти не люблять контроль, але люблять співпрацю
Розважати дітей не моя робота. Це їхня робота — бути частиною команди.
Мішелін Дуклеф – Полюй, збирай виховуй
Діти, як і дорослі, не люблять коли їх контролюють, тому домінація не працює. Змушуючи дитину щось робити чи не робити, батьки хіба провокують відчуття розділення та опір.
У західній культурі процес виховання часто виглядає як перетягування каната: хто кого контролює більше: батьки дитину чи дитина батьків. Тобто ми, батьки, не лише діємо в рамках культури домінації, а й промотуємо її наступному поколінню. Я зачіпала цю тему раніше, в статті про те, як “привчити” дитину до домашніх обов’язків. Якщо коротко – діти обожнюють допомагати, природно, без примусу, треба лише давати їм посильні завдання, залишаючи при цьому свободу сказати “ні”. У тій же статті й про проблему нуклеарних сімей: обмежене коло людей неприродне і створює труднощі як для дитини, так і для батьків.
Однак за будь-якої кількости людей навколо для дитини дуже важливе відчуття спільности. Власне Дуклеф винайшла ширший акронім на позначення стосунку між батьками та дитиною – TEAM (togetherness, encouragement, autonomy, and minimal interference) – команда: спільність (єдність), заохочення, автономність, мінімум втручань.
Єдність – це легко. Вона розслабляє. Вона тече. Це те, що відбувається, коли ми всі перестаємо намагатися контролювати дії одне одного і просто є собою.
Мішелін Дуклеф – Полюй, збирай виховуй
У західній культурі, частково, звісно, через небезпеки середовища, у якому ми живемо, ми звикли контролювати ситуацію надміру: туди не йди, те не роби, те роби не так, а так. В дитини залишається надто мало простору для свободи й автономії, а фруструються всі. Зі слів Мішелін випливає, що в американській культурі ситуація ще гірша, ніж у нас: вона радить тренуватися давати дитині не більше трьох вказівок на годину. Не більше трьох?! – жахаюсь я, – та я їх може три на день і даю. Ми кажемо дітям не лише що і як робити, ми навіть кажемо їм що казати (що треба сказати? скажи дяааакую). Лише уявіть собі наскільки це дратує, зважаючи на те, що дитина вчиться копіюючи. Тобто чого власне вчиться дитина в даному випадку? Надокучати. А тоді що? Так, надокучає навзаєм. Овва.
Чим менше ви вимагаєте від дитини уваги — через накази, вказівки та виправлення, — тим менше дитина вимагатиме вашої уваги.
Мішелін Дуклеф – Полюй, збирай виховуй
Чому крик ніколи не рішення
Передусім все тому ж: криком ми навчаємо дитину кричати. Другий момент: ми навчаємо дитину чути лише тоді, коли ми кричимо.
Лаура Маркхем, клінічний психолог, автор книги «Вмиротворені батьки, щасливі діти». Я запитую її, чи має крик на дітей негативний вплив, і вона відповідає дивним відлунням Сідоні. «Коли ми кричимо на дітей, ми привчаємо їх не слухати», — каже вона мені. «Часто батьки кажуть: «Але він не послухає, поки я не підвищу голос», а я кажу: «Добре». Підвищте свій голос, щоб він послухав, і тоді вам завжди доведеться підвищувати свій голос».
Мішелін Дуклеф – Полюй, збирай виховуй
Якщо дитина не слухає, не чує, не виконує, поводиться погано тощо, висновок такий: вона ще не заточила потрібний навик. Вона просто ще не може. Чи можна це прискорити криком? Можливо, але якою ціною. Можливо, крик приверне увагу і змусить її діяти, але це не сформує навику, не допоможе дитині усвідомити зв’язки, натомість радше налякає й дезорієнтує її. Ну і навчить репетувати. Підтримка і моделювання дають куди кращі результати для обох сторін.
Специфічний погляд у разі неприйнятної поведінки, мабуть, більше відомий як “мамський”, теж куди дієвіший. По-перше, це менші витрати енергії. По-друге, він не залишає простору для суперечки: з поглядом не посперечаєшся і не поторгуєшся.
Ще кілька моментів, яких Мішелін навчилася, досліджуючи сімейне життя племен:
- Перетворюйте накази, критику та відгуки на запитання.
- Замість того, щоб просто сказати їм припинити скиглити, дайте їм роботу.
- Заміняйте гнів зачудуванням. (Тут про випадки, коли дитина гнівається, а батьки спрямовують її увагу на цей чудовий захід сонця)
- Коли ви зводите розмову до мінімуму, ви витрачаєте мінімум енергії.
- Використовуйте обов’язки як винагороду. Пам’ятайте, що працювати разом з дорослим – це привілей для дитини. Якщо дитина справді хоче приєднатися до доручень або діяльности дорослих, використовуйте її бажання, щоб навчити її дорослої поведінки.
- Використовуйте історії. Всі ми вчимося через сторітелінг. Замість казати “не роби так” можна використати вигадану чи й спражню історію про те, що сталося з кимось, коли він так робив.
- Якщо подумати, похвала – це спосіб контролювати дитину.
Загалом, спільноти мисливців-збирачів дуже цінують право людини приймати власні рішення, тобто її право на самоврядування. Вони вважають, що контролювати иншу людину шкідливо.
Мішелін Дуклеф – Полюй, збирай виховуй
Загалом найцінніша для мене думка в цій книжці стосується автономности. Сучасне західне виховання акцентує радше на незалежності: йди і бався. Але незалежність це розірваний зв’язок. Наші життя і так достатньо сегреговані: діти в школу, батьки на роботу, батьки готувати їжу – діти в екран. За такої моделі діти нікому нічого не винні, не мають зобов’язань та відчуття відповідальности, а заразом і найважливішого – відчуття приналежности. Здається саме так і виростають незалежні безвідповідальні дорослі.
Ще одне чудове антропологічне дослідження про дитинство та виховання – книга Жан Ледлофф – Концепція континууму.
