Я закохалась.
Ніколи не любила цього відчуття: метелики в животі й наркотична ейфорія. Не те, щоб я людина холодного розуму, але контролювати ситуацію люблю, коли мною щось заволодіває – ні. Люблю, коли мене тягне (чи таки окриляє) інтелектуально, коли пелюстки троянд сипляться на мій мозок, – оце романтика.
Моя закоханість ніколи не падала в плідний ґрунт, і я розтрачувалась у порожнечу. Я ніколи не отримала такої любови, якої потребувала. Я не чекала вдячности чи щось таке, ні, але опісля втеч із опорожнілими ресурсами та вкотре розбитим серцем, все думала, що на неї заслуговую. З дитиною все так просто: там нема місця для вдячности, а просто чистота зв’язку. Дитина не знає, що має бути вдячною, а просто приймає те, що дають, як данність. Дитина спить, розвалившись на мені в своїй смішній чудернацькій позі, мені незручно, ну, не завжди, але деколи щось терпне, болить копчик абощо, проте дитина тепла і плямкає губками, закидаючи ногу мені в перенісся, це чомусь кумедно і добре, і дуже закохано. Не можу перекласти те маля поруч без жалю, не хочу нікуди йти, розглядаю пушок на вусі, обмірковую майбутні методи спортивного чикриження малих пазурів. Дитині логічно тут бути і поводитись по-королівськи, беручи собі належне, і вперше закоханість видається логічною і правильною.
Дитина длубається в моєму роті, тягне мене за коси, щипається, б’ється, і звісно, їсть свої груди, я її територія) дитина регоче із повним ротом, грайливо кусається, часом дуже боляче.
Дитині треба на ручки, дитині треба йти. Мамі треба слухатись. Загалом, увімкнути всі можливі вуха, мама – це дуже багато, вона огортає всесвіт.
Ця закоханість не пуста, дитина безконечно вчить: спілкуватися без слів, бути терплячою, бути тут і зараз, встигати безліч речей, боротися за право бути собою, винаходити себе заново, навіть по-справжньому виживати. Дитина нагадує про забуті речі: потягуватись уранці, триматися пальцями за землю (як у йозі), бути гнучкою, верткою, безстрашною, винахідливою, дивуватись, цікавитись, спостерігати. Дитина – це живе свідчення того, що чимало речей не мають жодного значення, програють у світлі речей вагоміших, нагадує, уточнює, наголошує, які з них є вагомими. Дитина прочищає свідомість і змушує звертати гори. Якщо ти мама – твої стосунки зі світом вже ніколи не будуть такими, як були: хай тобі часом лячно за ту дитину, а більше немає жодних страхів, – така нова свобода!
Дитина свавільна достатньо, щоб навчити маму бути мудрою правителькою, та й просто мудрою, дає шанс інвестувати мамину ніжність у те, шоб світ став хоч трішечки кращим. Дитина завідомо вдячна, це плідний ґрунт, куди ми маємо шанс покласти вибрані зерна, найкраще з того, що маємо.
Я пам’ятаю, як рік тому ця закоханість зачалась у пологовій залі, коли ми з Прибульцем – вперше окремо фізично – почувались, як одне, на всіх рівнях. Трепетно, щемко і ніжно, співвідчуваючи, співіснуючи, співживучи. Чисто, чисто і чисто. Раніше я не любила закохуватись, бо бракувало чистоти, тепер – це мій природний стан.
