Сьогодні я, можливо, трохи відсію читачів, але я й так ніколи не ганялася за популярністю, і мені цей блог потрібен радше для душі та поповнення українського контенту, а не для якогось заробітку і слави, тож емм… прощавайте тоді.
Не в образу майданівцям, але 22 січня 2014 я стояла на майдані посеред закіптюжених діжок і думала про те, що це не моя війна. Я почувалась інопланетянкою. Якусь частину мене рвало на шматки за всю ту несправедливість, смерті, відірвані кінцівки, і я не досипала ночей, як і всі нормальні люди, але я, те ядро мене, до коренів волосся пацифістичне та перфекціністичне, стояла там поміж стрілянини так, наче то не я стою, а лише моє тіло, і не відчувала якогось страху, хоч, здається, мала б за всіма законами самозбереження. Я знала, що мене не зачепить ніяка куля, бо це не моя війна і нікому я не потрібна. Не певна, що висловлююсь зрозуміло, але я, мабуть, про щось кармічне. Як і всякий українець, як і всяка людина, я росла, і перебувала на особистій стадії росту.
Сьогодні мене болить всю. І це означає, що я більше не поділяюсь на частини, тіло і душу і тд. Я подорослішала. І чому я пишу про це в блозі про батьківство, бо не виключено, що якби у мене не було мого малюка, я б зараз самоспалювалась на Хрещатику. А ще тому, що все саме в наших, батьківських руках. І так було завжди. Усі шаблонні ванільні фрази, в які я колись не вірила, заразом набули сенсу: про те, що смисл життя в дітях, про те, що вони наше майбутнє і все таке.
Мені пощастило: в мене непогана генетика і хороше виховання. Я росла поміж книг, що водночас тягар і ясність. Примноження знань примножує і скорбот, але вважаю, що таки пощастило. Багатьом пощастило менше.
Дитина вимагає свою цицю, i якщо їй хронічно підсовують суміш – вона до неї звикає, багато хто взагалі не знає смаку грудного молока, – враховуймо це, засуджуючи.
Моє маля, дуже нечемне протягом останніх кількох тижнів, останні два дні, коли мені дуже зле, поводиться, як янголя, тихо бавиться, уважно за мною спостерігає, багато усміхається й обнімається. Це нагадує мені, на чому потрібно зосереджуватись.
Моє маля допоможе з освітою й мені, бо серед книг, які я читала, було більше художньої літератури, ніж треба було, і в мені чимало прогалин. Моє маля скеровує мене в потрібному напрямку – до любови, знань, праці, терпіння. Дякую за те, що я мама, це одна з небагатьох хороших речей, які трапилися зі мною в житті, і бажаю сил і внутрішнього світла усім матерям, майбутнє у наших руках, і воно посміхається.
#умененемаєпрезидента #затеуменеємалюк
