При надії

Природне батьківство та природа дотичних речей

Українка здорової людини

Мені завжди кажуть, що я маю складний характер. Не знаю, чи ви помітили, але в Україні людьми зі складним характером зазвичай називають тих, у кого він просто є.

Уляна Супрун

Агресія – це рушійна енергія та імпульс до дії. У когось вона виливається в діяльність на благо спільноти та сльози, в когось – у підступи та руйнацію. Це згрубша і є добро і зло – свідомий вибір способу застосування однієї й тієї ж енергії, де добро позначає глобальніше мислення та більше самоконтролю. І що я вам скажу – друге, тобто руйнація, легше.

Усі знають, хто така пані Уляна. Хтось знає, як її по-батькови? Ні, не замислювались. Бо “по-батькови” – пережиток совка. Пані Уляні таке просто не прижилося, як і все совкове. І я також все молюся за його цілковиту ліквідацію на всіх рівнях.

Я придбала її книгу “Мочи манту” в першу чергу задля підтримки, по-друге, як маніфест смерти совка в українських головах, по-третє, як яскравий зразок мислення “українки здорової людини”, а ще – як збірку совецьких міфів, щоб посміятися колись разом з дітьми. Щоправда трохи крізь сльози.

Поживши закордоном, у мультикультурному середовищі, поспілкувавшись з людьми щонайрізноманітніших національностей та іноземцями українського походження, поспостерігавши за ними, я відділила зерно від полови, і чітко побачила, що таке українськість, і яким міг би бути українець за нормальних обставин, наприклад, якби тоді, в 90их, ми серйозніше взялися до прибирання.

Саме іноземки українського походження вразили мене своєю українськістю до глибини серця, – вона в характері. Українка здорової людини неймовірно сильна духом, завзята, кмітлива і радісна (жартунка), і то власне національні риси. І я плачу, пишучи це, таке воно прекрасне, як плакала й читаючи історію вимушеної еміграції родини пані Уляни.

Здоровий член суспільства позбавлений страху, довіряє собі і діє, ґрунтуючись на цьому. Мені добре відомо, як важко берегти здоров’я духу, та що там, навіть тіла, за умов поганого рівня життя, зневіри та зовнішнього насильства з боку инших держав чи осіб. “Ти морально слабка”, – сказав мені один чоловік, фізично скрутивши мені в’язи, – це десь отак.

Водночас я щаслива усвідомлювати, що таке українськість, і в чому її цінність.

Сталося так, що “Мочи манту” я взялася читати водночас із книгою Мілана Кундери “Жарт”, і їхні початки переплелись і взаємодоповнились.

Коли товариші виснували, що моя поведінка і мої усмішки тхнуть інтелігентністю (ще одна принизлива наліпка тієї епохи), я врешті повірив їм, адже не міг уявити собі (бракувало мені сміливости), що всі могли помилятися, що помилялася сама Революція, помилявся самісінький дух тієї доби, а я, індивід, мав рацію. Я почав стежити за моїми усмішками і незабаром виявив у собі тонесеньку тріщину, що пролягла поміж тим, ким був, і поміж тим, ким (згідно з духом епохи) я мусив і хотів бути.

Мілан Кундера “Жарт”

Так, совок мав на меті стирання особистости, знищення довіри до себе, скидання відповідальности з плечей окремої особи на користь вождя, який “про все подбає”. Про це пише й пані Уляна – нашу паскудну і глибоко вкорінену звичку чекати на Ґ̶о̶д̶о̶  когось, хто прийде й усе виправить, замість того, щоб спільно і вчасно вирішувати проблеми.

Коли в 2016 році ми прийшли в Міністерство охорони здоров’я, медична система залишалась уламком УССР на території незалежної України. Так сталося, бо після проголошення незалежности у 1991 році націонал-демократи віддали всю гуманітарну сферу в руки адептів совкової системи. Це законсервувало совок у медицині. І вона зберегла найстрашніше – глибоке переконання медиків у тому, що пацієнту не обов’язково знати правду чи деталі про свій стан. Так само як і суспільству необов’язково чути про головні причини жахливого стану медицини. Адже проблема була і залишається не у фінансуванні, а в тому, що совєцька медицина не була створена для людей. Її клієнтом був тоталітарний режим, якому необхідно було імітувати турботу про людей.
Через це робити зміни в Україні схоже на подорож у часі, коли ти борешся з монстрами то в дрімучому середньовіччі, то в тоталітарній державі, то в сучасному демократичному світі. І все це водночас відбувається лише у головах людей.

Уляна Супрун “Мочи манту”

Книга розвінчує міфи совкової медицини, розповідає про основи здорового способу життя (бо так, хіба нам хтось колись про них розповідав, окрім як злегка зачепленої теми дещо підозрілим предметом валеологія),  розповідає особисту історію пані Уляни та яким чином її родина зберегла свою українськість, а головне – проговорює взаємозв’язки між речима, що дивним чином розділені в людських головах: здоров’я тіла та ментальне здоров’я, політика та медицина, сфера впливу індивіда та призначення чиновника й системи. Книга також містить кілька блискучих промов пані Уляни, що базуються на основній рушійній силі всякого прогресивного суспільства – відкритості.

Ця книга – для всіх, хто звик чинити опір безглуздю навколо. Для всіх, хто звик питати “чому?” і не сприймати за норму “бо так завжди робили”. Для всіх, хто хоче прожити здорове щасливе життя у здоровій і щасливій Україні.

Уляна Супрун “Мочи манту”

П.С. На фото – Тесс – фотографиня, матір трьох і перша американка, що вразила мене своєю українськістю.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Повернутись вверх