При надії

Природне батьківство та природа дотичних речей

Стаття 46: про книгу Януша Корчака “Як любити дитину”.

Вимагати від когось готових думок – це наче порадити иншій жінці народити твою власну дитину.

Чим є ця половина людства, що мешкає разом і поруч з нами у трагічному роздвоєнні? Звалюємо на неї тягар обов’язків людини прийдешньої, не надаючи жодного права людини нинішньої.

Януш Корчак

Дитина – це ні більше, ні менше – людина. Людина, на фоні якої дорослі намагаються виглядати перфектно, створюючи в дитині комплекс неповноцінности та відчуття відсутности тут і зараз. В дитині виховується відчуття того, що бути дорослим краще, ніж бути дитиною, тоді як самі дорослі переважно зігнуті під своїми хрестами і в кращому випадку усе ще здатні мріяти бути дітьми чи з теплотою згадувати дитинство. І навпаки, дорослі – це діти, бо чи пам’ятаємо ми ту мить, коли раптом виросли? В гонитві за те, аби бути зрозумілими ‘дорослими’, що теж у гонитві, втрачаємо себе, втрачаємо дітей.

“Тільки наслідуючи, дитина вчиться розмовляти, освоює більшість форм світу, вдає, що зжилася із середовищем дорослих, яких не може зрозуміти, які чужі їй духом і незрозумілі. Ми припускаємося найсуттєвіших помилок у судженнях про дитину саме тому, що її істинні думки і почуття губляться за словами, які вона запозичила, за формами, якими вона користується, вкладаючи в них инший, власний зміст.”

Для кого ми народжуємо? Для чого? Малюк – не власність, а об’єкт турботи, він не народжений для втілення наших проектів чи щоб нам догоджати.

“Моя дитина – це моя власність, мій раб, мій хатній песик. Почухаю її між вушками, погладжу по гривці, прикрашу стрічечками і поведу на прогулянку, тренуватиму, щоб була розумною і слухняною, а коли набридне:
– Іди бавитися. Йди вчитися. Уже час спати!”

Малюк не мусить закінчувати юридичний і ставати президентом, достатньо, якщо він стане собою, чудово, якщо доброю людиною.

“Це перехідна мода, помилка, непорозуміння, що все нічим не видатне, здається нам хибним, невартісним. Ми одержимі безсмертям. Якщо хтось не доріс до пам’ятника на центральній площі, прагне, щоб його ім’ям принаймні назвали вуличку, хоча б зробили пам’ятний напис. І якщо не чотири шпальти посмертно, то хоча б згадка в тексті: “Брав активну участь… Широкі кола громадськости співчувають”.”

Як любити дитину, або як виростити людину. На противагу середовищу цементному, догматичному, маємо повітряне:

Ідейне середовище.

“Його доблесть не в загартуванні духа, а в наполегливості, напорі, дієвості. Тут не працюють, а радісно діють. Творять, а не вичікують. Немає примусу, але є бажання, немає догм, але є завдання. Немає розваги – є натхнення, ентузіазм. Ним керує відраза до бруду і моральний естетизм. Трапляється, що людина зненавидить на хвилину, але ніколи не буде зневажати. Толерантність – це не половинчатість власних переконань, але повага до людської думки, радість від вільного ширяння на різних висотах у різних напрямках, польоту вгору і вниз, наповнення собою простору. Відважна у власних вчинках, людина пожадливо вслуховується у відлуння чужих молотків, із цікавістю очікує нових дивовиж і несподіванок, відкриттів, оман, боротьби, вагання, стверджень та заперечень.

Якщо догматичне середовище сприяє вихованню пасивної дитини, ідейне середовище надається для вирощування активних дітей. Гадаю, у цьому джерело багатьох прикрих несподіванок: одній дитині дають десять заповідей, вирізьблених в камені, тоді як вона хоче випалити їх власним вогнем у грудях, другу змушують дошукуватись істин, які краще б їй отримати готовими. Можна не побачити цього, коли наближаєшся до дитини зі словами: “Я зроблю з тебе людину” замість вдумливого “Чим ти можеш стати, людино?””

Як змусити дитину слухатися?! ‘Змусити’ – це вже поганий початок . Дитина й так хоче догодити батькам, адже не хочеться їх засмучувати, адже це приємно й вигідно, дитяча самооцінка росте, коли дитина бачить, що може. Але для чого дитині могти втискати в себе зайву котлету, після того, коли вона відчула, що вже наситилась? Я до сих пір не здатна нічого залишити на тарілці ?, бо ‘у нас свиней нема’, навіть відчуваючи, що це неправильно, що знущаюся зі свого організму. Я навіть наїжджаю на чоловіка, коли він залишає щось на тарілці ?. Для чого мені спати, коли я ще не втомлена, чи прокидатися, коли я ще не виспалась? Для чого це моїй дитині?

Дитина – ніхто, витіснена з суспільства, витіснена з сім’ї, неповноцінна істото, сиди, їж, спи, роби, що кажуть.

“На наших очах з наложниці виросла жінка-людина. Століттями з примусу вона виконувала нав’язану їй роль, відповідала образу, створеному свавіллям та егоїзмом чоловіка, який не хотів бачити жінки-працівниці, як сьогодні ми ще не бачимо дитини працівниці.

Уся різниця в тому, що дитина не заробляє собі на життя, а, перебуваючи на нашому утриманні, мусить підкорятися.”

Попри доволі кепський український переклад і місцями надмірний романтизм/ідеалізм автора, книга Януша Корчака – це концентрат інформації для роздумів, очевидний результат багаторічних спостережень та нотаток. Тут окинуто критичним оком дорослих, їх ставлення до дітей, їх бачення дитини, та й саму дитину. Писати про неї огляд непросто, тому він і перетворився на радше вибірку цитат. Як згадує сам автор, хотів лише звернути увагу. А натомість звернув мізки в трубочку. Воістину, немає меж досконалості. Аби добряче подумати про все на світі, і збагнути, як любити дитину, як бути дитиною, і як ми стали нудними, неуважними, закостенілими в правилах дорослими, must read.

Що ще цікавого

Читайте також:

Стаття 2: про те що читати під час вагітности або топ-25 книг для майбутніх мам.

Стаття 84: топ-10 книг про пологи, материнство та батьківство.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Повернутись вверх