При надії

Природне батьківство та природа дотичних речей

Стаття 37: ні про що, осінь у блозі, або кульбабка.

Поміж мільйонів актуальних і можливих тем мені закортіло порефлексувати на тему цього-таки блоґу. Нещодавно отримала закид щодо невитриманости стилю: то я пишу якісь списки книг, то коментую жовтяницю чи тонус матки, то описую власні переживання й ляпи. Справа в тім, що я більше людина, аніж блоґер: тут я свого роду тішуся здійсненню своєї дитячої мрії: аби щоденники звичайних людей були доступними до прочитання; тут я також вчуся писати. Я не пишу на фейсбуці, що виглядало б якось простіше, бо у фейсбука свої, чужі мені, моралі. Мені подобається мати геморой і теорію всесвіту у сусідніх статтях. Я знаю, і зокрема завдяки всій цій історії з власною вагітністю і блоґом познайомилася, з безліччю людей, які пишуть ліпше, ніж я, пишуть у фейсбуці й не вимахуються, і не хочу бути кращою, як хотіла колись, а хочу відточити себе справжню, і знаю, що є люди, яким до смаку мій кострубатий стиль. Є й такі неймовірні люди, що пишуть блоґи на подібну тематику за межами фейсбука, наприклад, Лілія Криницька; у неї такий стиль, що читаючи, маєш враження, що ось вона, тут, буквально розповідає тобі це все, тримаючи тебе за руку й дивлячись в очі. Так склалося, що для мене люди більше в тексті, ніж у плоті й крові. Є люди, що читають цей блоґ лише аби всміхнутися собі в вус, мовляв, і я там була. Є такі, що йдуть зі мною в ногу. І певно зовсім малий відсоток читає таки заради інформації, хоча створювався він хіхіх начебто саме для того. Врешті це неважливо, хоч знайшлася серед моїх читачок і така, що насварилася за неінформативність статті і присоромила мене за ледачість, важливий сам дзен писання, важлива сила доброї звички; у більшости нема й часу це читати, а мені воно буквально допомагає вижити. Крім того зручно часом кинути посилання на свою ж статтю замість сперечатися про щось пів години ххх. Смішно, коли тобі розповідають що і як ти маєш писати, адже це моя територія: справа у мене клюмба, а зліва трускавки, і ви тут безсилі. І дивовижно, що й на настільки непотрібний куций курдупельний дивний блоґ знайшлися критики (на цьому автор від серця регоче). Ах, сподіваюсь, критика – не справа вашого життя!
Я хотіла написати про те, що здивована чим дитина є для мене. Я не знала, що це як додаткова нога абощо. У мене вчора дико боліла голова, і дбайливі родичі забрали маля, щоб я собі поспала, але я не спала. У мене дико боліла голова та ще плюс дико бракувало ноги абощо. У мене так боліла голова, що я плакала, самотньо так плакала, бо в моїй сім’ї не прийнято плакати, як і решта кльових речей на кшталт приймати, бути вдячними чи вибачатися, ця сім’я чомусь повна стін, які б’ються лише коли комусь від них урешті зриває стріху. В цій клітці у кожної пташки є своя кімната. Так ось, хай те маля репетує, хоч воно, звісно, не так репетує як просто ще не вміє контролювати волюм і хоче більше розваг, аніж я вмію дати, але це мій новий орган, і голова болить ще більше, коли тебе розчленовують. Я не знала, що це так.
Я хотіла написати, що з теплом згадую свої перейми, бо було важко, але стерпно, адже я наслухалася про те, як воно боляче, і все чекала, коли стане гірше, але гірше так і не стало. У мене було дві доби перейм, і я багато навчилася завдяки їм.
Я смертельно вдячна за наші з Прибульцем перші три місяці, проведені майже цілком у ліжку, це було тааак правильно, певно саме так він і став моїм органом. Так не буде завжди, цей орган виросте й відпаде, як осінній листок.
Це дуже особливий орган. Ніколи не знаєш, можливо, цей твій малюк – то мале гітлереня, це не твоя справа і далеко не завше в твоїм контролі; твоє завдання вкласти в нього такий заряд любови, аби від нього відскакували кулі впродовж життя, навчитися любити так сильно, як ти лише здатна, хай навіть в усіх навколо це виходить значно краще за тебе. Усе одно цей орган твій, допоки не відпаде.
А ще я з теплом згадую свої перші дні у пологовому. Це вперше бути немічною було так приємно. Така слабкість, як смерть тебе колишньої.
Мені важко не тому, що я не планувала бути мамою, а просто я НЕ ВМІЮ бути мамою. Тобто навряд чи хтось таки вміє подібне, всі вчаться, але у мене до того таки нема таланту. Це робить мене відповідальнішою й напруженішою, в цьому моя сила і слабкість, я мушу вчитися речей, які видаються мені шлаґбаумом абощо, наприклад, бавитись: не знаю чому, але я не вмію і не люблю бавитись, і десь мені здається, що саме тому не вмію й жити. Не уявляю, чим я займалась у дитинстві, треба спитати маму, бо хоч дитинство я мала щасливе, а таки геть не люблю бавитись. Може у мене все навпаки: тоді жила, а зараз мушу бавитись?
Раз уже ця стаття ні про що, я б хотіла попросити наполегливого читача не зациклюватися. Переглядала я оце фотки малюка за перші три місяці, і хоч тоді він видавався божественно красивим, зараз це прибулець як прибулець, худий якийсь, неясно шо. А зараз, не на фото, звісно, красень. Про що це я, вони міняються, не треба творити собі образ, вони дуже дуже міняються, вони ніколи не будуть прочитаними книжками, в кінці кінців вони ж не з цієї планети. Тобто ми. Особисто я до сих пір почуваюся прибульцем.
Під час вагітности я здавалась собі невимовно вродливою, а зараз дивлюсь, а ба ні, коровця. Ну фотки то взагалі якась малоінформативна фігня) Скоро малюк нитиме ‘маам, ну ти шо не могла зробити 3D emotion and experience video мене малого? Абощо.
Я ніколи не думала, що годувати грудьми це так круто. Тобто циці може бути дуже боляче, але куди крутіше, ніж боляче, особливо коли малюк її обіймає своїми крихітними руцями, і вони собі як дві коліжанки. Ну це з тих кращих митей, бо деколи він ще й впирається мені в груди і смокче собі по-наполеонівськи, цілком ігноруючи мої почуття. Ну діти взагалі малі наполеони, і хах, ми ж це в них любимо.
Я хочу побажати Оксанці, що лежить зараз у патології з відкриттям 3см, гарних пологів, у неї в пузі (ну добре, в матці) хтось дуже кльовий там. І всім решта теж гарних, кому там вже скоро. Ви взагалі розумієте, що народжуєте людство? Я постійно спостерігаю таку тенденцію: хто ниє й боїться, має негативний досвід пологів, а хто плекає позитив, має досвід позитивний. Обидва варіанти поводяться по типу ‘я ж казала’. Звісно ж все буде так, як ви казали, ви ж не допускаєте инших варіантів, ви ж самі собі творите майбутнє.
Я не збиралася продовжувати людський рід, але зараз дивлюся на це з зовсім иншої перспективи – особистого зросту, і не перестаю захоплюватись людьми, що свідомо зробили це й вдруге, втретє, вчетверте, ще, ще, боже, як це, які ви круті!
А кульбабка, спитаєте ви? А ось вам і кульбабка. Тільки це плагіат на Хвильового якшошо. Життя дуже, дуже й дуже коротке, і Хвильовий неодмінно пробачив би мені, якби був ще живий.

Що ще цікавого

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Повернутись вверх