При надії

Природне батьківство та природа дотичних речей

Стаття 20: розповідь про пологи.

ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.

Оксана Забужко

Раніше я писала, що коли пропадаю з блоґу на більш, аніж тиждень, це означає, що ми мандруємо, але цього разу мандрівка набрала дещо иншого характеру) Спершу я захворіла за тиждень до пологів, жахливий нежить і кашель, що особливо страшно в такий період. Так і не вичухала повністю до сих пір і ребра болять від кашлю з животом-барабаном та ще, певно, від екстримальности пологів, а тепер від кашлю болить ще й деінде)

Отож, на третій день ми з крихітним лицарем мого серця нарешті повернулися з пологового. Вдома нас зустріла повна дупа всього, що трапилось того дня: речі, вивернуті з шаф, закривавлений унітаз, бруд з чобіт парамедиків та пачки з-під шприців і кисневих масок.

Багато хто очікував на мою романтичну розповідь про пологи у воді, і саме такими вони й планувалися, хоч інтуїтивно я відчувала, що пологи матиму на суші. Втім, я жадала їх не задля власного комфорту, а задля комфорту малечі, яку ніколи не планувала в цьому переважно гівняному світі, яка не заслужила на жодні муки, для якої вода могла б бути значно м’якшим способом прибути. Заради малечі я читала стосами, щоб бути готовою до всього, адже незнання породжує страх, а стрес – не найкращий спосіб зустріти прибульця. Я плекала в собі радість, вчилася дихати, розмовляла з малям і співала для нього. Але скільки не читай, ніколи не знатимеш всього, і в кінці у кожного своя, абсолютно унікальна історія, і тим воно й цікаво.

Перш за все, у мене був вибір народжувати з чоловіком в Еміратах або без нього в Україні. Питання остаточно відпало як тільки я дізналася, що в Еміратах можливі пологи у воді, і навідалась у той єдиний госпіталь. Чистота і комфорт, гарний персонал, харизматична британська голова акушерок, повна правильних ідей про вільний вибір породіллі та матір-дитина разом, чого ще бажати?

Рівно через сорок тижнів після зачаття я прокинулась о третій ранку з регулярними переймами інтервалом у три хвилини, відчувались вони так само, як і тренувальні – живіт кам’янів з протяжним менструальним болем. Стало не до сну, тож вирішила відпрацьовувати дихання, слідкуючи за відчуттями, тулитись до чоловічого тепла, що спокійно хропіло поруч, розходжувати, похитуючись, по хаті. Рано вранці мали планове КТГ, то й не було чого переживати. Після КТГ заодно перевірили й розкриття матки (і дарма, бо інтуїтивно я відчувала, що ще рано), поїхали додому. Перейми продовжувались в такому ж режимі весь день, а вночі стали болючішими. Не в змозі спати, я блукала по хаті, похитуючись у повільному танці і очікуючи на будь-яку зміну, що означало б що пора до лікарні. Пологи у воді – це потуги у воді, жодних знеболень чи стимуляцій, тому їхати раніше часу нема сенсу. Та й краще воно, розкачуватись удома. Зрештою перейми стали супроводжуватися чимось типу лихоманки, тобто стало добряче перетряхувати, почала відходити пробка. Чоловік прокинувся сам і спитав чи не пора їхати, я сказала, що пора, ось тільки збігаю в душ і одягнуся. Але тут усе й пішло в тартарари.

Присівши на унітаз, я відчула, що з мене щось виходить, слизьке, як кишка і блакитнуватого кольору. Тремтячими руками намагалася вияснити на форумі, що це таке, але Україна спала, тим часом я почала відчувати щось на кшталт потуг і запанікувала. Що це за дурна бульбашка, про це нічого не було в книжках! Раптом розумію, що не зможу з тією бульбашкою сидіти в машині, кажу чоловіку дзвони акушеркам, питай що це, дзвони в швидку. Швидку викликали о 7:45, а приїхала вона о 8:25) Тим часом я страждала, борячись з потугами в бульбашковій невідомості (ніхто так і не спромігся пояснити що це таке може бути) і намагаючись одягнути щось на себе, адже я зняла труси, збираючись в душ і мала на собі лише футболку залиту за ніч грудним молоком. Рухатись було уже дуже важко, в штани я влізти не могла навіть з допомогою чоловіка, тому спробувала пояснити чоловікові щоб знайшов спідницю. Він старався як міг: спершу приніс мені коктельну сукню, і не міг зрозуміти чому вона не підходить до ситуації, потім намагався знайти ту, що треба, з моїх слів, але коли я виповзла з ванної подивитися чого він там телиться, виявилось, що повний поваги до мого педантизму, знаючи як я ненавиджу бардак, спантеличений бідолаха розгортає кожну шмотку і СКЛАДАЄ ЇЇ НАЗАД. словом я вигребла все з шафи на підлогу, знайшла спідницю, затиснула її в руці, та так з нею в руці й поїхала до лікарні.

Коли приїхала швидка, заблукавши сто разів у нашому складному районі, за нею слідом одразу ж приїхала СПЕЦшвидка – для вагітних. Я тим часом уже не могла стояти і повалилась на ліжко, загорнувшись у ковдру і затиснувши поміж ніг подушку. При потугах кричала диким криком в намаганні не тужитись. В житті б не подумала, що можу кричати ТАК. Абсолютно безпорадні парамедики також не змогли пояснити кляту бульбашку і не могли ефективно комунікувати ані з нами, ані між собою. Спершу вони спробували розвернути мене з боку на спину і відібрати в мене ковдру, потім нап’ялили на мене кисневу маску, потім намагались змусити мене встати і лягти на ліжко швидкої, в результаті я змогла втовкмачити їм, що мене доведеться везти як є, з ковдрою і подушками. Врешті мене вклали на ліжко, але замість скористатися сходами вирішили впхати те ліжко в ліфт, а для цього його треба було трохи скласти, що вирвало з мене черговий агонічний крик. В самій швидкій, у спецкоманди для породіль, для мене, вагітної і з нежиттю, не знайшлося води. Ось коли я зрозуміла, що я таки в пустелі. В горлі і роті пересохло так, що я благала ‘води…’ як хвора на голову. ‘Собаче’ дихання, з яким я інтуїтивно борола потуги, забирало останню можливу вологу. В результаті одна бідолашка не витримала і дала мені своєї особистої води. Якби не це, я б їй-богу відкинула копита. Ще вони вкололи мені в руку заготовочку для крапельниці, будучи певними, що такій психованій неодмінно мають щось вколоти. Десь по дорозі в палату я примудрилася то роздерти і мала пальці залиті кров’ю. Ніхто мені, звісно, нічого не колов. Все це супроводжувалось судомами, мені було неймовірно холодно, що створювало додаткову напругу.

Нарешті дали добро тужитись, і за 15 хвилин і три потуги малявка вже співала гімн України. Перед третьою потугою я по-людськи просила, скажіть мені як правильно повестись, щоб не порватися. Все-одно порвешся, сказали мені. Ну і ладно, подумала я, і народила. Цікаве відчуття, коли після голівки усе тільце вислизає з тебе, як шурупчик) Тоді я нарешті віддала комусь спідницю затиснуту весь цей час у руках. Так відбулися найпровальніші пологи у воду в історії людства.

Пуповину перерізали після того як вона відпульсувала хвилин із 10, чоловік зняв відео, не дуже, щоправда, високої художньої вартости. Оскільки я була зістресована бульбашкою й швидкою, мені запропонували вколоти окситоцин для народження плаценти та вколоти місцеве знечулення, щоб зашити розрив. Поки я думала, чемно чекали на відповідь. Я погодилась, щоб швидше уже відпочити, добряче все зваживши, бо попередньо мала план відмовитись від будь-яких стимуляцій. Малявку злегка обтерли і вмостили на мене для першого годування.

Далі зі мною ставалися виключно добрі речі: страхівка покривала два дні в окремій палаті з повноцінним триразовим харчуванням і диваном для чоловіка. В лікарні немає палати для немовлят, немовлята перебувають з матерями, чи то пак на матерях. Для мене то був найкращий на світі курорт, мало в якому готелі такі умови і ставлення персоналу. Медсестри допомагали мені робити перші кроки, давали поради щодо годування, купання, були надзвичайно привітними, гарна школа. Мою плаценту нікуди не викинули без дозволу, за першої ж нагоди пішла на неї дивитися, а тоді дала добро її позбутися. Перші вакцини (бцж і гепатит б) дитині вкололи з цицьою в роті, – найкраща в світі анестезія. Для вимірювальних процедур малят кладуть на столик з підігрівом, тому вони не репетують, як поросята. Словом, я знаю, що мій досвід з тих кращих, хоч все сталося не так, як мріялось, але кожному дано своє, і я за своє вдячна.

Хочу зауважити, що знання про правильне дихання тощо допомогли, але хіба частково, в більшости я слухалась себе, і це моя порада всім і на будь-який випадок. З досвіду, коли перестаєш себе слухати, внутрішній голос може й геть замовкнути. І вже і в другу чергу, ніколи не втрачайте допитливости, більше знань – менше страхів.

А бульбашка? Та води то були. Просто вони не прорвалися чомусь. А чо блакитна? Бо дитинка там трошки не стрималась. Та й хто б стримався в такій ситуації.

Що я відчуваю? Ні, не материнський інстинкт, але безконечну солідарність з дитям, моє тіло почувається тихо, крихко і крихітно, і називайте це гормонами, але я надаю перевагу називати це станом великого зворушення, всі ці сльози і мимовільні повторення трагічної міміки та порухів немовляти. Попереду довгий шлях, і класно відчувати, що ми хоч захекана після матчу, та все ж одна команда.

Що ще цікавого

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Повернутись вверх