Стаття 57: про право на біль.

виховання рефлексії травми

…дитина відчуває потребу виправдовувати своїх батьків. Діти до безумства люблять своїх мам і татів і відчувають, що повинні їх захищати. Все, що не робили мої батьки, було на краще.

Карлос Ґонсалес “Цілуйте мене!”

Карлос Ґонсалес наштовхнув мене на ряд тем, про які хочеться поговорити. Одна з них – тема биття дітей. Мені зводило внутрішні органи, коли читала про це в Ґонсалеса: від відчуття протесту, жалю і… власних спогадів.

Мені подобається те, що спостерігаю сьогодні: люди дерзають говорити відкрито про найтабуйованіше, найболючіше, найпотаємніші кошмари виходять назовні так, щоб всі їх бачили і визнали за жах, – так у темряву проникає світло, і вже не страшно, і нарешті все добре. Люди говорять про зґвалтування, про прийняття своїх ‘негарних’ чи понівечених тіл, про втрачених дітей і багато инших речей, які були завжди, лише не конче обговорювались, потлумлені палючим соромом і страхом.
Я замислилась про те, що таке той страх, і дійшла висновку, що перш за все то страх осуду = не бути зрозумілим. Заскорузлі в своїх поняття люди засуджують від нерозуміння. Звісно, я теж не виняток: скільки разів я в простоті необережно щось ляпнула, а люди у відповідь вказали на мою недалекоглядність, вузькість перспективи. Певно саме тому говорити так важливо: щоб горизонти розширювались, розуміння поглиблювалось. Головне мати місце те все прийняти.
Скільки разів я думала, що вже відпустила, а тоді знаходила свій камінь на тому ж місці. Може публічність таки допоможе йому покинути моє тіло. Я не надто вірю в психіатрію, я втомилась ридати, але вірю в те, що все взаємопов’язано, має сенс і надається до усвідомлення й розуміння.
Багато років тому, коли мені виповнилось 18, я вирішила піти з дому. В секту. Секта звучить страшно, і щось добре про них рідко коли почуєш, та й навряд чи часто вони приносять щось добре, воістину. Але ось моя поправочка (чи відомий вам такий простий факт?): християнство, до якого ми так звикли, – це секта юдаїзму. Люди мають тенденцію швидко лякатися слова, не розбираючись, що за ним стоїть. Або розбиратися, але не з власною дитиною, а з інтернетом з усіма його ненадійними джерелами. Словом, в дитячій простоті я сказала батькам, що йду.

Розумію, що ситуація непроста, розумію, що вони по-своєму мене люблять і хотіли захистити, і багато років я пояснювала собі їхні дії, виправдовувала їх і все таке. Але біль, якого мені завдали, ніде не подівся й по нині. Мене тоді посадили під домашній арешт, залишивши без будь-якої моральної підтримки, а мою гідність всіляко принизили, не буду вдаватись у деталі. Мене зводили до психіатра, екзорциста, і навіть ворожки: всі, крім ворожки, зійшлись на тому, що адекватність при мені. Але ворожці, звісно, видніше. Три тижні я сиділа в сльозах, відрізана від світу, обмірковуючи способи самогубства. Зрештою я змогла втекти, згладивши їхній біль, як лиш могла: мені було важливо, щоб їм не боліло. А їм було важливо врятувати свою дитину. Від невідомого. Від самого життя. У мене підгинались від страху ноги, коли я втікала: хотіла бігти, та радше волочила ноги. Воістину, моє життя було багате на пригоди, але саме це найстрашніша його мить: дитина, що втікає від батьків до секти, по голій трасі, стрибаючи в снігові сугроби, щоб порятуватися від вантажівок. Лише зараз я розумію, наскільки в тих стосунках щось було не так, не з моєї провини, а до цього, роками, я варилася саме в ній. Якщо колись хтось із вас опиниться у схожій ситуації, пам’ятайте одне: насильство ніколи не вихід, взагалі не метод.

Наступних кілька років були повні пригод і цінного досвіду, я щаслива, що мала їх, не зважаючи на те, що й вони принесли мені чимало болю. Різниця в тому, що цей біль був добровільним. Зрештою повернувшись, я застала куди більше сивини на батьківських головах, і це дуже кольнуло. Весь цей час було боляче за них, за нас, за нерозуміння, і боляче досі. Вони очікували на вибачення, але мені не було за що вибачатись: вільна людина зробила свій вибір. Я завжди була чесна і відкрита до співпраці. І лише зовсім недавно, за більш ніж десять років, мені раптом кольнуло зовсім инше: їм вибачатися таки було за що. І раптом я буквально фізично відчула, як всередині все посипалось: я не знаю цих людей і не певна, що нас пов’язує, ґрунт під ногами похитнувся. Перед очима промайнули татові ляпаси, часом до гематом, мама, що жбурляє мене на підлогу і копає ногами. Це радше винятки, ніж правило, з инших моментів життя, за які я ніколи не отримала вибачень, натомість відчувала пекучу провину, адже діти повинні бути слухняними, а батькам так важко нас виховувати. Але ні, діти нічого не повинні, з ними треба шукати спільну мову. А мені боляче, я теж жива людина. Але мій біль ніколи не було почуто і прийнято, я не мала права на біль. Мої батьки не тирани, вони старалися, знаю. Але сьогодні я думаю, яким могло б бути моє життя без насильства, і страшенно боюся агресії щодо власної дитини, не дай бог крикнути, не дай бог підняти руку, часом з дітьми буває так важко не втратити спокою. Але одне знаю напевне: якщо подібне станеться, я буду просити пробачення. Не пам’ятаю, де саме почерпнула цю думку, але для мене вона найважливіша у власному батьківстві: дітей не потрібно виховувати, виховувати потрібно себе.

“Якщо ми зриваємось на дитину, нумо вчиняти так самісінько, як учинили б, якби на її місці був колега чи наш дорослий родич:

Карлос Ґонсалес “Цілуйте мене!””

Що ще цікавого

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.